Розділ «ПОРОЖНІЙ БУДИНОК»

— Холодно, — сказав Бауер. — Вдягни шолом, застудишся.

Я задер голову. По куполу метушилися, розшукували щілину снігові струмені. Бауер йшов до мене, і його черевики лунко цокали по плитах. Здавалося, що ми на сцені величезного театру, де розставлені меблі і намальовані декорації для спектаклю, але немає ще ні акторів, ні глядачів — лише ми, безбілетники, заблукали серед фанерних задників, розмальованих під дуб дверей і вікон, за якими немає кімнат.

Бауер постукав каблуком по плиті.

— Там, внизу, порожньо, — сказав він.

— Треба увійти до будинку, — сказав я.

Бауер кивнув, але якийсь час ми не рушали з місця. Зрозуміло, ми повинні були щось робити. Не стояти ж вічно посеред порожнього майдану. І простіше було б зробити перший крок, якби місто було зруйноване, об’їдене вітрами, якби місто було мертве.

Але воно не було мертвим. Місто прикидалося. Наче замислило дивну гру, ніби було збудоване спеціально для нас, мовби це було не місто, а видиво, голос сирени, приманка і там, під плитами, зачаївся Мінотавр, що чекає своєї жертви.

Так само думав і Бауер. За довгий політ починають думати схоже. І поводитися схоже. Бауер сказав:

— Зараз з-за рогу вийде Житель міста і скаже: «А ось і я».

— Ходімо? — сказав я.

— Обережніше, — почувся голос.

Я здригнувся. Це капітан почув нашу розмову.

— Можливо, там ховається всяка звірина.

Скрипнули двері. Приміщення за ними було обширним, лунким і похмурим. Потертий килим тягнувся між двома рядами круглих столів. Столи були однакові, лише на одному лежала на боці ваза з відбитою ручкою.

Ми йшли між рядами, ставало все темніша, і сірі вікна за спиною перетворилися на очі, що свердлили поглядом. Бауер увімкнув шоломовий ліхтар і клацнув кнопкою на кобурі. Кришка відскочила, і рукоятка пістолета блиснула тьмяно і зловісно. Промінь ліхтаря ковзнув по довгому бар’єру, який перегороджував дорогу. Бауер нахилив голову, і промінь світла вихопив темну пляму на бар’єрі. Хтось перекинув на бар’єр каламар. Або бутель з фарбою. У темній плямі відбилася людська долоня. Бауер провів пальцем по плямі. Чорнило давно висохло.

— Може, повернетеся? — запитав Гусєв по рації.

— Тут сходи вниз, — сказав Бауер. — Спустимося. Пізно вже тікати.

Двері в кінці нешироких сходів були прикриті. Бауер натиснув на ручку. І відразу ж навколо нас спалахнуло світло. Неяскраве, рівне, жовтувате. Зі скрипом від’їхали убік ґрати. Ми опинилися на складі. До самої стелі громадилися штабелі ящиків, контейнерів, кулястих посудин, коробок і пачок. Склад очікукав господарів. Вони не прийшли, і він готовий був щедро поділитися з нами своїми багатствами…

— Ну хоча б один труп, — говорив Гусєв, ходячи по кают-компанії. Він високо підіймав ноги, переступаючи через стоси фотографій, графіків, звітів. — Хоча б одна жива душа! Як вони умудрилися себе знищити без жодного сліду? Ви мені можете сказати?

— Ні.