Розділ «Я ВАС ПЕРШИЙ ВИЯВИВ!»

Вести тут археологічні роботи безумство. Пилові бурі здатні за три дні засипати хмарочос, сліду не залишиться. А за наступні три дні вони можуть викопати навколо нього стометрову яму. Бурі приносять також саджу і частинки деревного вугілля з нескінченних лісових пожеж, що бушують за болотами, — в результаті ми не змогли поки датувати жодного каменя.

Ми так і не знаємо, хто і коли побудував це поселення, хто жив у ньому. Ми не знаємо, що трапилося з мешканцями цієї планети, куди вони поділися, чому вимерли. Але все, що ми зможемо, зробимо. І ми чекаємо, поки порохотяг закінчить метушню в розкопі і ми спустимося туди, озброїмося шкребками і квачиками і витріщатимемо очі у пошуках кістки, уламка горшка, шестерінки або, в гіршому разі, якої-небудь органіки.

— Вони ґрунтовно будували, — каже Джерасі. — Певно, бурі і тоді їм заважали жити.

У розкопі вчора виявилася скельна порода — фундамент будівлі чи будівель, які ми копали, врізався у скелю.

— Вони дуже давно пішли звідси, — сказала Марта. — І якщо перетрусити пустелю, ми знайдемо й інші споруди. Або їх сліди.

— Слід було б трохи краще перевірити гори за болотом, — кажу я. — Тут ми нічого так і не знайдемо. Повірте мені.

— Але щогла, — сказав Джерасі.

— І піраміда, — сказала Марта.

Щоглу ми побачили ще на першому обльоті. І її знесло черговою бурею раніше, ніж ми сюди дісталися. І поховало в надрах пустелі. Пірамідку ми відкопали. Якби не було пірамідки, ми не стали б третій тиждень підряд борсатися в розкопі. Пірамідка стояла перед нами, гладка, влита у скелю і наче витесана зі скелі. Її ми візьмемо з собою. Решта знахідок — кам’яне кришиво і рубці на скелі. Ані написів, ані металу…

— У горах за болотом жити було неможна. Води навіть у кращі часи не було. І взагалі це одне з небагатьох місць…

Джерасі знову має рацію. Бездонні болота, по яких плавають, сплівши коріння, ку?щі дерев, гори, придумані наче навмисне такими, що до них не підберешся. І океан — безмежний океан. І в ньому лише бурі і найпростіші організми. Життя кудись пішло звідси, може, загинуло — і ось помалу починається знову, з найпростіших.

Ми спускаємося в розкоп.

Поряд зі мною Долинський.

— Час додому, — каже він, розчищаючи кут квадратної заглибини в скелі. — Тобі кортить?

— Звичайно, — кажу я.

— А я не знаю. Кому ми там потрібні? Хто нас чекає?

— Ти знав, на що йдеш, — відповідаю я.

Щось блищить у шпарі.

— І знав і знаю. Коли ми відлітали, то були героями. А що може бути сумніше, ніж образ забутого героя. Він ходить вулицями і натякає: ви мене випадково не пам’ятаєте? Абсолютно випадково не пам’ятаємо.

— Мені легко, — кажу я. — Я ніколи не був героєм.