Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Дуже смішно! — перекривляв я.

Джиммі припинив зубоскалити та зацікавлено наставився на мене:

— Щось не втямлю… Ти не жартуєш?

Замість відповіді я ковтнув шпаркого напою. Їдка рідина обпекла горлянку, і тілом розпливлося блаженне тепло.

— То хто вона? — напосів Джиммі.

— А не пішов би ти! — мляво пробубонів я, почуваючи, як сон торкає чоло м’якими лапами.

— Ні, стривай! Ти маєш мені розказати! Ми ж бо друзі!

— Якби ще знати Її ім’я… — я позіхнув та занурився в барвисту прірву.

Ранки Чорних п’ятниць не бували добрими. У вухах дзижчало, скроні стискав цупкий джгут. Язик клеївся до піднебіння, а ще почасти переслідував бридкий присмак жовчі.

Значить, учора ми досягли мети. Мозок заціпенів, а жахливе самопочуття не дозволяло сконцентруватись та роздумувати про щось суттєве.

У місті знову дощило, і ми, наче руїни, ледь волочили ноги до сонцебусів, що мали доправити митців до площі А. Багато хто перебував у такому ж щасливому змертвінні, а посірілі обличчя виказували нещодавню пиятику.

Здається, минулої ночі я зізнався Джимові в чомусь такому, про що у жодному разі не прохопився б у тверезому стані. Та він про те не згадував, певно борючись із нудотою.

Сонцебус хитався та підскакував на ямкуватій дорозі. Художник Жук, що вчепивсь у поручень неподалік, синів, зеленів та бліднув, а тоді врешті зігнувся навпіл та виблював. Я затиснув рукою ніздрі та відвернувся, відчуваючи, як гіркота підіймається стравоходом. «І носить же земля таких недолюдків», — прошипів водій.

Я замружив очі та прихилився до вікна, силкуючись задрімати. Дружні плечі підпирали втомлене тіло з усіх боків. Щосили хапався за рештки сп’яніння, але солодкий туман поволі розсіювався, і, коли сонцебус застиг біля Арени, я вже виразно сприймав усе, що коїлось навкруги.

Амфітеатр повнився людьми, вичікувально напинавсь, наче упир, спраглий до крові.

На центральній трибуні сидів Великий Інквізитор у червоній мантії. Поряд копирсався заклопотаний кат, пан Альварес, керуючи двома монахами, що намагалися прилаштувати мікрофон.

Посеред Арени височів ганебний стовп, а навколо нього — розкладені пучки хмизу та дрова. Отже, сьогодні когось палитимуть.

Зненацька юрба загула. Крики струмували пінявим водоспадом ненависті.

До місця страти тягли якогось літнього чоловіка — обличчя не роздивитися. Довга цупка сорочка спускалася до щиколоток, певно, щоб краще горіло.

Раптом арештант спинився, здійняв підборіддя та жаркими очима оглянув натовп. Я пізнав астронома Ісаака.