Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

— Знаєш, Джиме, — видушив я, ледь орудуючи язиком, — здається, я закохався.

Друг кілька митей лупав на мене осовілим очима, а тоді гучно зареготавсь.

— Ха-ха-ха! У кого? Ха-ха! Ми ж не бачили жінок уже бозна-скільки! — в зіницях, що нагадували чорних жуків, завмерли сльози сміху. Тоді хлопець знічев’я посерйознішав та тоном літнього пастора додав: — Власне, я теж ціную таланти нашого Шмідта, але ж не настільки. Тому, друже, — він награно поплескав моє плече, — дам тобі пораду: покинь цю пропащу справу… — та знову радісно захихикав.

— Дуже смішно! — перекривляв я.

Джиммі припинив зубоскалити та зацікавлено наставився на мене:

— Щось не втямлю… Ти не жартуєш?

Замість відповіді я ковтнув шпаркого напою. Їдка рідина обпекла горлянку, і тілом розпливлося блаженне тепло.

— То хто вона? — напосів Джиммі.

— А не пішов би ти! — мляво пробубонів я, почуваючи, як сон торкає чоло м’якими лапами.

— Ні, стривай! Ти маєш мені розказати! Ми ж бо друзі!

— Якби ще знати Її ім’я… — я позіхнув та занурився в барвисту прірву.

Ранки Чорних п’ятниць не бували добрими. У вухах дзижчало, скроні стискав цупкий джгут. Язик клеївся до піднебіння, а ще почасти переслідував бридкий присмак жовчі.

Значить, учора ми досягли мети. Мозок заціпенів, а жахливе самопочуття не дозволяло сконцентруватись та роздумувати про щось суттєве.

У місті знову дощило, і ми, наче руїни, ледь волочили ноги до сонцебусів, що мали доправити митців до площі А. Багато хто перебував у такому ж щасливому змертвінні, а посірілі обличчя виказували нещодавню пиятику.

Здається, минулої ночі я зізнався Джимові в чомусь такому, про що у жодному разі не прохопився б у тверезому стані. Та він про те не згадував, певно борючись із нудотою.

Сонцебус хитався та підскакував на ямкуватій дорозі. Художник Жук, що вчепивсь у поручень неподалік, синів, зеленів та бліднув, а тоді врешті зігнувся навпіл та виблював. Я затиснув рукою ніздрі та відвернувся, відчуваючи, як гіркота підіймається стравоходом. «І носить же земля таких недолюдків», — прошипів водій.

Я замружив очі та прихилився до вікна, силкуючись задрімати. Дружні плечі підпирали втомлене тіло з усіх боків. Щосили хапався за рештки сп’яніння, але солодкий туман поволі розсіювався, і, коли сонцебус застиг біля Арени, я вже виразно сприймав усе, що коїлось навкруги.

Амфітеатр повнився людьми, вичікувально напинавсь, наче упир, спраглий до крові.

На центральній трибуні сидів Великий Інквізитор у червоній мантії. Поряд копирсався заклопотаний кат, пан Альварес, керуючи двома монахами, що намагалися прилаштувати мікрофон.

Посеред Арени височів ганебний стовп, а навколо нього — розкладені пучки хмизу та дрова. Отже, сьогодні когось палитимуть.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 9. Приємного читання.