Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Глава 1

Їхати було незручно. Зувсебіч — змоклі від поту тіла, повітря — важке та сперте, ліву ногу судомить. Трохи далі, на іншому кінці сонцебуса, — червонясте обличчя Джиммі. Той підморгує і гукає:

— Франсуа, друже! Звідки ця кисла міна? Попереду — найкраща ніч у цілому півріччі!

Мабуть, він має рацію.

31 грудня — єдиний час за правління Великого Інквізитора, коли мешканців чоловічого гетто звільняють. Власне, не зовсім звільняють, а везуть під конвоєм у броньованому сонцебусі до публічного будинку, щоби могли вдовольнити фізичні потреби. Які розваги в жіночому гетто — не уявляю.

Сонцебус стрибнув на горбистій дорозі. Огрядний бородатий художник, на прізвисько Жук, утратив рівновагу й наступив здоровезною п’ятою мені на пальці. Я скорчився від болю. Судоми, що трохи стишились, завзято випустили чіпкі колючки.

Праворуч закахикав блідий субтильний юнак — сатирик Ганс. Знову підхопив застуду, і кашель ночами рватиме йому груди та розноситиметься луною по всьому гетто.

Я глянув на Джиммі та невелику купку інших циркачів, котрі весело шепотілися й раз у раз хихотіли. Мені ж було не до жартів, тому тримався осторонь від товаришів.

Коли торік приймав рішення податись у клоуни, то чудово усвідомлював, що шість місяців із дванадцяти доведеться скніти в гетто. Така доля чекала кожного містянина, що наважився присвятити себе мистецтву. І це ще не найгірше покарання. Більшість гинула в багатті на площі А. в якусь із Чорних п’ятниць, інші накладали на себе руки, сахаючись напору Священної Варти, решта вікувала без сім’ї та дітей. Бо ж митцям обох статей забороняли мати нащадків. А якщо маля все ж народжувалося, його відразу забирали до притулку, а батьки опинялись на шибениці.

Я ввіп'явся поглядом у ґратчасте вікно, сповите павутинням дощових крапель. Ми мчали повз сірі зморщені споруди, офіси, храми, площі, уперед до кварталу Z. Рідкі перехожі квапилися додому, зіщулившись під темними парасолями та притискаючи до серця жадану здобич — наїдки та вино до святкового столу, подарунки, гірлянди, смарагдові ялинки. За кілька годин їхні родини порозсідаються навпроти екранів і, розімлілі від трунких напоїв, слухатимуть новорічне привітання Великого Інквізитора та Великої Матері. Саме цієї миті треба остерігатись найдужче. Бо ж Священна Варта нашорошила вуха та пильнує кожне слово захмелілих містян, відслідковує телефонні розмови й повідомлення. Непомітні постаті Вартових сновигають вулицями, базарами, шурхотять у підворіттях, підвалах, напіврозвалених будівлях, чатують під мостами, ховаються в каналізаційних люках. І хтозна, може, старий дядечко Вук, кохана дружина, або ж дванадцятилітня небога — теж Вартові. Великий Інквізитор стежить за тобою щомиті.

Керманич міста N. жив завжди, від початку днів. Він — поза часом і простором, непідвладний старості. Великого Інквізитора не сплутати зі звичайним чоловіком. Очі сиплють безжальні громовиці, а зуби міцно зціплені — аж випинаються жовна під вилицями. Моя мама колись запевняла, що він не інак як Божий посланець. Бо ж як пояснити те, що вік його — нескінченний, а тіло — вічно молоде, ніби заморожене, законсервоване на якомусь етапі буття? Тоді, як пересічні люди старіють, слабнуть та згасають. Усі — крім Великого Інквізитора. Та Великої Матері.

Можливо, Велика Мати — богиня, що виникла разом зі світом. Тонкий стан, довге смолянисте волосся, сині очі, в яких поєдналися споконвічна мудрість та дикість. Ми, митці, існуємо лише завдяки їй, бо, щойно до стерна стає Інквізиція, театри та цирк зачиняють «на дезінфекцію» (від нас очищують, еге ж!), підозрілі книги, картини та кінострічки палять у багатті, знищують у Мережі та комп’ютерах, щоб не лишилося жодного сліду. Дозволено тільки те, що проповідує офіційну мораль.

Ми невпинно будуємо, зроджуємо, щоби згодом Інквізиція руйнувала наші витвори. Цей процес безперервний і неминущий, і саме тому має сенс. Але кожен майстер щоразу невтомно плекає надію, що згубне каральне вогнище омине його шедевр.

Влада Великого Інквізитора — могутня, але не безмежна. Час Покарання триває півроку, з п’ятнадцятого жовтня до чотирнадцятого квітня, а потім пристигає Час Заохочення й місто N. очолює Велика Мати. Теж на півроку. Для мешканців гетто — це двадцять шість тижнів свободи й жаданої творчості.

— Скоро дістанемось пункту призначення, — цідить водій, ковтаючи з фляги. — Готуйтеся, виродки!

Усі мовчать, не реагуючи на образу. Надто ризиковано, бо ж хто завадить солдатам розвернутися й рушити назад до гетто? Або ще гірше… Сповістити про непослух когось зі Священної Варти. Непокора владі — один із найбільших гріхів, гірший за крадіжку чи вбивство, і карається смертю.

Я знов обертаюся до вікна. Дощ хлющить без упину, прагнучи запрудити, поглинути місто. У такі миті згадую про Всесвітній Потоп, Ноя та Ковчег і боюсь. Сховатися — ніде. Земля — не така вже велика, усього кількасот кілометрів від одного боку вулиці Z. до протилежного. А далі — Безіменний пояс та Межа. У ці місця рідко хтось заходить. Хіба що зморений безхатченко, але й той силкується якнайшвидше чкурнути геть. Кажуть, опісля зливи тут зринає веселка.

Науковці на чолі з Великою Матір’ю вивчають «дощовий феномен». За останніми повідомленнями, це — наслідок парникового ефекту. Великий Інквізитор гнівається й запевняє, що результати дослідів — суцільна нісенітниця. Бо насправді містяни — прокляті й мусять нести довічне покарання. А дощ — лиш одне з них. Тоді Велика Мати нітиться (очі — в долівку) і зникає на кілька днів. Я не знаю чому.

Найбільше вона любить дві речі — розваги й наукові експерименти. Щомісяця відбувається криваве змагання за право стати наступним піддослідним. Велика Мати спрадавна шукає якусь рідину (подейкують, ліки від усіх хвороб), і, якщо чергова спроба виявиться успішною, піддослідний отримає Дар та довічну шану. Але поки жоден із них не зостався живим. Усе ж охочих вистачає. Загинути на благо міста від руки Великої Матері — хіба є гідніша смерть?