Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Дай-но краще сюди, — Ісаак починав дратуватися.

Він видобув із циліндра згорнений у рулон папір та розтягнув на столі. Я затамував подих. Жовто-зелене полотно стрічалося з глибоким синім, певно, друге — це небо, бо ж подекуди ним пливли білуваті хмари, пухкі, наче жмути солодкої вати. Придивився пильніше й зрозумів, що жовто-зелене море — то дике роздолля трав, що ряхтіло червоними плямами — химерними квітами. Та мені плями нагадували кров.

— Де Ви стріли таку красу? — прошепотів я. — Здається, у жодному районі міста немає нічого подібного.

Господар задоволено всміхнувся.

— Далеко, дуже далеко, хлопче.

— Розкажіть мені! Я би теж хотів туди завітати. У якому районі чи кварталі ця чудасія? А може, — я затулив рот рукою, перейнятий майже побожним жахом, — у Безіменному поясі, поблизу з Межею?

Старий пройдисвіт хитро підморгнув:

— Поблизу Межі, ти таки маєш рацію. Але не в Безіменному поясі.

— А де ж іще?!

— Неозоре поле та квіти, чисте небо й сонце, зауваж, зовсім не таке велетенське, як у місті, — Ісаак тицьнув вузлуватим пальцем у далеку червонясту пляму, що зовсім не скидалася на знайоме світило, а скоріше на екзотичного птаха, — це те, що сміливий подорожній віднайде поза Межею.

— Чекайте! Я не розумію! Що значить «поза Межею»?

— Те і значить, — насупився дідуган.

— Але ж поза Межею нічого нема, — упевнено відповів я, — це навіть малюкові відомо.

— І хто це сказав?

— Ну… як хто? Усі так кажуть. Так навчають у школі, зрештою, навіть у дитячому садку. Це цілком доведений факт!

— Доведений ким? — нахмурився Ісаак.

— Ну як же ким… Ученими та Великою Матір’ю. Поза Межею… кгхм… нічого просто не може бути… Навіщо б вони брехали?

— Хтозна, хлопче, хтозна… — художник почухав підборіддя. — Однак, я бачив це поле…

— Бачили? — я широко розплющив очі. — Як?

Митець утомлено посміхнувся: