Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Ми врятували тобі життя, тому мусиш прилюдно відмовитися від хибних та божевільних ідей про загибель сонця та, подумати тільки, Позамежжя, — проказав очільник та співчутливо посміхнувся мученикові, наче хворому.

«Господи, звідки він знає про Позамежжя? — запульсувала гадка в моїй голові. — Може, відає і про картину? Тоді я теж злодій…» Страх пестив серце ковзкими жилавими пальцями.

Ісаак зболено захрипів.

— Швидше! — кат сердито підсунув до вуст осудженого мікрофон, побоюючись гніву хазяїна. — Ну ж бо!

Митець озирнув жеврійним поглядом Інквізитора, ката, монахів, усю Арену й прошепотів (кожне слово лунало смертельним вироком):

— І все-таки воно згасне!…

А тоді понівечене тіло зробилося м’яким та купою дрантя повисло в лапах пожежників.

— Вижбурніть старого упертюха на звалище, — процідив володар.

Настала моя черга міцно стулити повіки.

Я оговтався, відчуваючи чиєсь штуркання в бік.

— Нам уже час, — розлилось у вухах запопадливе белькотіння сатирика Ганса. Невже він таки донощик?

Розчахнувши очі, я втупився в хлопця. Втішна хижа посмішка промчала блідими губами:

— Ну, Франсуа! Ходімо!

Глава 4

Мої ноги вростають у землю та наливаються її духмяними соками. Голову маю — велику й червону з чорними цятками, а тіло — недолуге, худюще. Навколо випростались жовто-зелені колони, декотрі вищі за мене та міцніші, інші — слабші та тонші. Де-не-де майорять пурпурові маківки товаришів.

Я — той, із кого горбань вичавлює соки, я — той, хто наділяє щастям сп’яніння та забуття, я — той, хто вартує Межу. Я знеболюю та дарую спокій. Часом більше — сон і змертвіння. Я жалую кожному те, чого він потребує. Наймення мені — мак.

Задираю чоло та втуплююсь у велетенське канаркове сонце, що поволі даленіє, а тоді губиться зовсім. І бачу Її, мою звабу, прекрасну панну з волошковим поглядом. Широко розчинені очі назирають із подивом та докором.

Картина міниться, і я — знову Франсуа, простий блазень, мешканець гетто. Виструнчуюсь посеред жовтолицього моря. Гнучкі квіткові стебла хиляться від вітру, обвивають коліна, скручуються у вузли.

Вона сидить посеред різнотрав’я, підібгавши під себе ноги. У руках — аркуш яріє білим поміж літніх барв. Щось гукаю, але панна мовчить. Лише зосереджено малює лінії, вкриває полотно штришками. Зненацька усвідомлюю, що то не таємнича бранка пані Арабеску. Крізь напівпрозорий папір зблискує безсоромний вишкір Великої Матері.

Я прокинувся від власного зойку. Джиммі на сусідньому ліжку щось невдоволено пробурмотів, а тоді захропів іще дужче.