Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

Вона підступила до вікна, відсунула фіранки та притислась чолом до шибки. Прекрасне обличчя зблідло. Замружила повіки та заворушила губами, наче пошепки промовляла молитву.

Я розгублено завмер, прикипівши очима до худенької постаті. За яку провину потрапила сюди? Проституцією карають винних у культі тіла. У чому гріх цієї дівчини? Може, у залюбуванні собою, але хіба це вада, якщо Вона — досконала? Ні, тут щось інше…

Зненацька Вона обернулась, ковзнула по мені розрідженим поглядом, підійшла до ліжка та сіла. Завченим рухом підгорнула сукню та заходилася стягати панчохи.

Я спостерігав за Нею кілька митей, не відриваючись. Напівпрозора смужка тканини сповзала долі.

— Чекай… — ковтнув клубок, силкуючись зосередитися.

Недовірливо здійняла очі.

— Зажди, — виголосив упевненіше.

Вона подивилась на панчоху, тоді на мене, знову туди й назад.

— Як тебе звати? — запитав іще раз.

Дівчина підвела брови та нервово тріпнула головою. Моторошна думка дико стукотіла у скронях, усе гучніше й гучніше, аж доки її навіжений крик не полонив мозок так, що стало важко дихати.

— Ти німа? — прошепотів я.

Вона здвигнула плечима і почала скидати другу панчоху.

— Припини.

Волошкові очі волали голосним питанням. Воно наводнило всю кімнату від підлоги до стелі й ударялося в стіни бубоном.

Джиммі дав гарну пораду: «Відривайся по повній!» Та я не бажав відриватися. Я хотів Її. Не лише торкатись білосніжного тіла, байдужого та холодного, майже мертвого, фізично вчуваючи її огиду та страх, що пронизували льодяним вітровієм. Я хотів Її живу.

— Ти любиш Новий рік? — опустився на краєчок крісла навпроти. Її напруга накочувалась буремними хвилями, хоч і намагався зберігати відстань.

Зненацька назовні небо лунко вибухнуло десятками сонячних феєрверків, що втім миттю згасли, придушені навісною зливою. З-за тонких, ледь не картонних стін долітали радісні вигуки, регіт, вітання, скреготіння ліжкових пружин, глухі стогони.

Вона сіпалась від кожного звуку й поглядала на мене з підозрою.

Не знати скільки минуло часу, може, година чи дві. Ми так і сиділи одне проти одного безмовно. Та Вона більше не страшилась.

Згодом я, зморений втомою, скрутився в кріслі й одразу пірнув у тривожну дрімоту. Ввижалось, що тікаю від когось, тоді мандрую пустелею і дуже хочеться пити. А потім картина змінилась, роздерлася по швах, риси втратили чіткість і враз стало так добре й хороше. Решту ночі мені снилося чисте волошкове небо й неозорі простори з трав, яких досі ніколи не бачив.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 5. Приємного читання.