Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Уві сні, як же ще… Але хіба моя свідомість здатна вигадати таке? Я певен, це є пам'ять поколінь. І жовто-зелені простори не просто існували, а існують і дотепер. Десь там… За Межею…

Я робив усе можливе, аби не завести очі під лоба та не гмикнути. Старий просто видумав для себе чарівну казку про інший світ, щоби сховатися від жорстокої реальності. До дідька! Немає жодного Позамежжя, немає поля та багряних квітів. Лише страти, кров, Інквізиція та Велика Мати. І дрібка незбагненного, майже космічного почуття, що часом скидається на далеке відлуння любові…

— Як би там не було, — вів далі Ісаак, — нехай це зображення належить тобі від сьогодні. Я вже старий. А тобі, може, колись вдасться…

— Вдасться що? — я вслухався в кожне слово художника. Нехай він і справжній шаленець, але від цього не менш талановитий, тому заслуговує на повагу.

— Не важливо. Просто збережи картину. Може, вона ще знадобиться. Але, — митець зненацька напружився та підсунувся ближче, — нікому не показуй, чуєш? Бо ж ми обоє матимемо неприємності…

Я вирішив не заглиблюватись у деталі та нічого не розпитувати. Старий починав нервувати. Не хотілося хвилювати його ще дужче. Тому я чемно подякував, а тоді швидко попрощався та попростував додому. Якщо, звісно, вогку та тьмяну комірчину, що пашіла пліснявою та дощем, можна було так назвати.

Дні — схожі один на одний. Година в годину, секунда в секунду. Понеділок, вівторок, середа, четвер…

У четвер Джиммі та я зазвичай добряче напивалися. Ні, не вином, чи вишуканими напоями. То недосяжні розкоші для мешканців гетто. Надвечір, щойно сутеніло, ми змовницьки посміхались один одному й простували на інший кінець ізолятора, у крихітну квартирку горбаня Шмідта. Декого відлякували його засмальцьована куртка, брудне скуйовджене волосся, занедбана зовнішність. Але тільки не нас.

Подейкують, що років зо двадцять чи тридцять тому, горбань був зовсім непоганим поетом. Він творив виняткові метафори, рими складались у надземну музику. Цілісіньке місто марило тими віршами, але жоден не мав уявлення, як виглядає таємничий Майстер, адже той завзято ховався від публіки.

Урешті Шмідт зібрав докупи всю сміливість та зважився з’явитись поміж людей.

Щойно митець визирнув на Арену (саме тут улітку відбувалися різноманітні вистави: циркові, театральні та подеколи виступи літераторів, що вкрай розважало Велику Матір), натовп вибухнув реготом. Глядачі сміялися й сміялися, уже не чуючи поетичних слів, не відчуваючи небесних ритмів. «Подивіться на цю потвору!» — гукали одні. «Геть із Арени!» — підтримували інші. А горбань схилявся все нижче й нижче від насмішок та прокльонів, перекидаючись із птаха на плазуна. Відтоді він припинив писати.

Згодом ті події пішли у непам’ять. Нині колишнього поета шанували за інше вміння. Він приладнався готувати трункий напій з усього, що траплялося під руку. Здається, у Шмідтових долонях навіть склянка зі звичайною водою насочувалась хмелем. Я щоразу намагався з’ясувати, що за секретний інгредієнт він застосовує. Горбань натомість шельмувато шкірився, похитуючи головою. Лише часом, коли мав незвично хороший настрій, згадував про повабні пурпурові квіти, котрі ростуть цілими купами в Безіменному поясі. Шмідт називав їх Papaver somniferum, або просто мак. Зрештою, у подальші подробиці Майстер не заглиблювався. І я, одержавши бажане, мусив ушиватися геть.

Трунок — саме те, чого потребувала більшість митців напередодні Чорних п’ятниць. Найкращим рішенням було впитися до втрати свідомості, так, щоби п’янкий туман заполонював мізки ще частину наступного дня. Тоді наші вуха не вловлювали маячних стражденних зойків, в яких захлинались осуджені на порозі Смерті, а очі не помічали самотнього зашморгу, схожого на літеру «о», батогів та жалких язиків ватри, котра поїдала спочатку кінцівки, тоді здіймалася вище й вище, аж допоки тіло приреченого не перетворювалось на обвуглений шматок м’яса. Але, головне, після Шмідтового варива ми не замислювалися, що колись, цілком можливо, надійде наша черга стовбичити посеред площі А. під пильним оком Великого Інквізитора.

Того четверга я та Джиммі взяли в горбаня чималенький кухоль фірмової настоянки та попрямували додому, до кімнати з обшарпаними шпалерами, де містилися лишень два ліжка та карячконогий стілець. Циркачі мешкали в «геттівському гуртожитку» разом із акторами. Письменники ж пробували окремо, так само, як і художники.

Вікно нашої комірчини впиралося в сіру стіну з колючим дротом нагорі. Кажуть, що гетто — не тюрма, радше, місце для усамітнення, що його так потребують митці. Еге ж!…Чиста правда.

Протягом наступної години до нас навідались акробат Юр та повсякчас схмурнілий лицедій Огнян. Стріти того в доброму гуморі видавалося річчю нереальною. Якось митець поділився зі мною секретом: на волі його щороку чекає кохана жінка разом із маленькою донькою. «Але ж благаю, Франсуа, про це — нікому. Інакше… ти знаєш, чим усе скінчиться». Авжеж, знаю. Шибеницею для закоханих і дитячим притулком для дівчинки.

Майже спустошивши кухоль трунку та попрощавшись із гостями, ми заходилися вести напівсонні розмови про сенс життя, мрії та плани на майбутнє. А також про день X. — 15те квітня, час, коли нарешті опинимось на свободі.

— Знаєш, Джиме, — видушив я, ледь орудуючи язиком, — здається, я закохався.

Друг кілька митей лупав на мене осовілим очима, а тоді гучно зареготавсь.

— Ха-ха-ха! У кого? Ха-ха! Ми ж не бачили жінок уже бозна-скільки! — в зіницях, що нагадували чорних жуків, завмерли сльози сміху. Тоді хлопець знічев’я посерйознішав та тоном літнього пастора додав: — Власне, я теж ціную таланти нашого Шмідта, але ж не настільки. Тому, друже, — він награно поплескав моє плече, — дам тобі пораду: покинь цю пропащу справу… — та знову радісно захихикав.