Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Після страти Ісаака мене нещадно цькували нічні жахіття. Аж до того, що за кілька тижнів ледь примудрявся розрізняти опівнічні примари та щоденну реальність. Хоча… Можливо, причина в тому, що реальність видавалася страшнішою за видива.

Я заховав якнайдалі незвичайне зображення поля. Відчував, що зберігати картину — вже злочин і, по суті, самогубство. Але позбутись клятого дарунка боявся. Раптом хтось помітить? Тому вирішив поки запхати тубус в найдальший кут і, головне, нікому не розповідати про його існування.

Утім, острах щомиті сильніше здушував ковзкі пальці довкола серця.

Лютневі дні припали надміру холодні. Я топив до межі залізну грубку та підставляв руки ближче до жару. Іноді обпікав шкіру, але то не біда. Долоні, хоч і дошкуляли, та нагадували про те, що досі живий.

Час посувався неквапно, наче кволий старезний змій. Здавалось, що я, Джим, наші побратими та сусіди переродились у равликів, що зачаїлися від світу під панцирами. Єдине, чого кортіло — більше не видіти страт та катувань, не думати про Священну Варту та донощиків. І найжаданіше — стріти ще хоча б раз Її.

Я пильно стежив за діями Ганса, побоюючись, що тому відомо про картину. Крім того, мав конче збагнути, чи він виказав Ісаака? Чи взагалі доносив бодай на когось?

Сатирик зазвичай тримався осторонь. У цирку блідого юнака не любили через паскудну вдачу та злі жарти. Хоча деколи він залишав кпини, сідав десь за лаштунками та жалівся на дрібну зарплатню, слабке здоров'я, а головне, матір, що кілька років тому подалась у чернецтво та зоставила його на самоті. І, щойно згадавши про неї, Ганс згасав та нишкнув на кілька годин, ніби остерігався чогось.

Він єдиний, хто ніколи не виказував жодного незадоволення тим, що півроку мешкає в гетто чи що наше життя обмежене безліччю правил і заборон. Натомість, зачувши подібні розмови, нашорошував вуха. А лисячий ніс зі свистом втягував повітря, всотуючи будь-яке необережне слово.

На стратах сатирик поводився інакше, ніж решта митців. Зазвичай, якщо судили когось із наших, ми закликали відректись та благати прощення. Бо ж відступництво могло замінити страту на м’якше покарання. Але частіше за все мешканці гетто німували, проголошуючи таким чином мовчазний протест проти рішення влади. Лиш один на нашій трибуні вторував юрбі, гукаючи «Пали!», «У зашморг!» абощо — сатирик Ганс.

Чи вірив циркач у те, що кричав? Чи, може, мав вроджений потяг до жорстокості та отримував насолоду від чужих страждань? Подейкували, що в дитинстві Ганс підбирав хворих тварин або птахів і приносив додому. Для чого? Щоб урятувати чи замучити до смерті? Ці міркування позбавляли мене спокою.

Я пильнував свої слова та вчинки, бо волів не просто дожити до Дня X, а зустрітися з Нею. А може… про це навіть дико думати… витягти Її з того кубла, де спокутує провину.

Де б я не був: чи на щоденних роботах, які мусили відбувати всі мешканці гетто, чи в душовій опісля, чи на спільній кухні, де готував обідню юшку з чого доведеться — скрізь відчував чийсь уважний позір. Озирався в пошуках наглядача, але не помічав нічого особливого. Лише ті самі клоуни, актори, музики та поети. Часом серед них крутився Ганс, часом ні. Я невпинно розмислював, чи знає він про картину, чи відає, де таємний сховок.

Щовечора перевіряв, чи на місці ще тубус, і щоразу, виявивши його цілим і неушкодженим, дуже дивувався. Адже картина доводила факт щільного спілкування з осудженим Ісааком, а отже, причетність до злочину. Чому сатирик не виведе мене на чисту воду, не донесе солдатам та Інквізитору, адже він — Вартовий?

Зрідка я дозрівав до того стану, коли єдино можливим виходом лишалося піти до горбаня та взяти в кредит черговий кухоль п’янкого варива. Тоді забував про всі негоди, і мені ввижалася Вона. У шовковому халаті та мереживах ступала до барака й посміхалась. «Поговори зі мною», — шепотів я. І Вона говорила. «Кажи далі! Кажи ще! Такого голосу я ніколи не чув».

Так проминув лютий.

Я досі був живий.

…Початок березня. П'ятниця. Амфітеатр забитий. Люди — розпластані хробаки, що виборсались на трибуни після дощу. Безрух.

Клоуни — без посмішок і жартів. Звинувачувані — без адвокатів. Вирок — без милосердя. Кат і жертва. Страта!…

Сатирик Ганс забився в куток і вдихав випари смерті. Тонкі губи — збільшені в десятки разів п'явки, що насмоктались крові.

На Арену виштовхнули кількох черниць.