Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Звикнувши до яскравого світла, я огледівся. Повсюди сиділи, стояли, балакали та сміялися кілька десятків дівчат. Тут — і чорняві, і руді, і русяві, з ластовинням і без, високі та низькі, худі та повновиді — словом, жінки на будь-який смак. Мешканці гетто втішено гомоніли. Я опустив очі — вода з одягу крапала долі, і на підлозі сформувалася нічогенька калюжа.

Хтось штовхнув моє плече. Я похмуро подивився навздогін художникові Жуку, що радісно гупав ногами до каміна.

А тоді я зненацька глипнув праворуч… І побачив Її.

Глава 2

Вона була тут, у залі, і в сотні інших місць водночас. Озирала навколишнє дійство трохи зверхньо, але на якусь мить щось нез’ясовне зринуло в зіницях — ними глянув виснажений, загнаний в пастку маленький звірок.

Повз мене промайнув сатирик Ганс. Обличчя зашарілося, він кілька разів гучно кахикнув чи то від пробіжки під дощем, чи від хвилювання. Я, мабуть, не звернув би уваги на юнака, але той прямував до Неї.

Ноги збагнули всю суть хутчіше за серце чи мозок і понесли вперед. Я порівнявся з хлопцем, той скоса зиркнув на мене. Помітив. Ми проштовхувались крізь гурт митців та жінок у безгучному змагання. Ганс міцно стулив губи, чоло полискувало від поту.

Ще крок — і я встиг першим. Суперник досадливо скригнув зубами.

Я раптом згадав, що Ганс — один із донощиків, член Священної Варти, хоча теж митець. Але ж Вартові є повсюди, а тим більше в гетто. Направду, Гансова причетність до Інквізитора — факт не підтверджений, але вкрай вірогідний. Доносника всі зневажають, та все ж таки жаліють. Бо якщо громадянин міста N. стає Вартовим, це означає лиш одне: у нього немає вибору.

Навіть не здивуюся, якщо після сьогоднішньої ночі мене звинуватять в усіх провинах Усесвіту і відправлять на шибеницю чи прямісінько до багаття. Але начхати.

Господи, невже я збожеволів? Заради чого наражаюся на небезпеку?

Вона виструнчилась, напнута як тятива. Погляд стремів кудись удалину, повз святкову юрбу, у Позасвіття.

Торкнувся Її руки. Ошелешено кліпнула, ніби прокинулась від сну. Волошкове вістря очей гатило труйним жалом. І думки сповільнювались, в’язли, сплітались у клубки марень, билися риб’ячими хвостами, а потому зовсім щезли. І була тільки Вона переді мною, крижані витончені пальці та мільйони пломенів під стелею.

Стиснула мою долоню й повела кудись. Ми простували лабіринтом коридорів, що звивались наче кровоносні судини, злиті та єдині без початку та кінця. Я п’янів від хмільної жаги.

— Як тебе звати? — видушив нарешті.

Вона коротко позирнула на мене й мовчки хитнула головою. Спитав щось іще. У відповідь — суцільна німота та тихі кроки вперед.

Мабуть, ми блукали не більше кількох хвилин, але вони видались вічністю.

З-за рогу вигулькнули низенькі двері, а далі крихітна кімната, або радше комірчина чи клітка.

Вона підступила до вікна, відсунула фіранки та притислась чолом до шибки. Прекрасне обличчя зблідло. Замружила повіки та заворушила губами, наче пошепки промовляла молитву.

Я розгублено завмер, прикипівши очима до худенької постаті. За яку провину потрапила сюди? Проституцією карають винних у культі тіла. У чому гріх цієї дівчини? Може, у залюбуванні собою, але хіба це вада, якщо Вона — досконала? Ні, тут щось інше…