— Що? — я сіпнувся.
— Франсуа, ми не можемо його так залишити.
— Що ти пропонуєш? — я різко спинивсь та роздратовано втупився в неї.
— Він не винен, чуєш? — лопотіла дівчина. — Кімната № 6… дев’ять разів поспіль… ніхто на таке не здатен…
— Але він міг зізнатись раніше, а не брехати, заплутувати, підставляти Юра! — процідив я.
— Міг, — Лілі кивнула. — Але ж він боявся… Чи скоряла тебе колись сила всепроникного страху? Він простягає слизькі щупальця скрізь: у мозок, серце, слова. Франсуа, щойно Джим урятував нам життя. Врятуй і ти його… Інквізитор з’ясує, що він тебе попередив, і буде страта, і знову палитимуть багаття та стискатимуть зашморги…
Я заціпенів. Білі цятки миготіли перед очима. У голові, у вічному домі, найліпшому моєму прихистку, скрекотів невидимий годинник. Подививсь у вікно — небо займалося червонясто-рожевим маревом.
— Підводься! Ходімо з нами! — я шарпнув Джимове плече.
— Ні, Франсуа, не можу. Я — зрадник, інквізиторський прихвостень, Вартовий… — він сховав обличчя в долонях.
— Годі розводити соплі. Вставай! Підводься, брате, ну ж бо!
Джим підскочив, наче ошпарений, зачувши оце моє «брате», що лупало в стіни священною очисною луною. Я пробачаю тобі, мій близнюче, блазню, цирковий запроданцю, навіжений покруче хворого міста. Ти — такий, як і я.
Годинник прогримів «чотири». Справжній, цілком реальний настінний годинник.
— Ходімо! Не можна більше зволікати!
Ми вибігли з квартири, підібравши рюкзак та торбу, скотилися по східцях, наче очманілі, уже відчуваючи за спинами смердючий подих солдатів. Випорснули назовні.
Навколо скаженіла стихія. Стрімкі потоки води лилися дорогами, а дощ усе юшив і юшив, ніби небеса постановили затопити місто, наславши на нього Великий, Найбільший в історії Потоп.
Я глянув праворуч. З іншого кінця вулиці насувалось із десяток солдатів. Ми ззирнулися. Один із них, голений, щось гукнув, перекрикуючи зливу та вітер, і тицьнув у нас пальцем. Почалося.
— Тікаймо! — загорлав я. Та, схопивши Лілі за руку, щосили помчав у протилежному напрямку. Поряд посопував Джиммі.
Дощ затікав у вуха, ніздрі, а ми летіли, гнали вперед, сподіваючись на примарне спасіння.
Зненацька позаду розстелився громохкий гомін та божевільний людський зойк розтяв уранішню тишу. Я обернувся й угледів, як здригається земля, як її судомить, викручує в корчах. Розривались електричні дроти, сипали іскрами та роздертими хробаками валилися долі. А десь там, на обрії, щось палало й відображалось у далекому хижому Дзеркалі тисячами веселкових барв.
Відкілясь зринув голос, дзвінкий, осяйний, він виголошував тріумфальний гімн, він ярів і освячував сонне світанкове царство, він співав знайомі слова:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 50. Приємного читання.