Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Ходімо! Не можна більше зволікати!

Ми вибігли з квартири, підібравши рюкзак та торбу, скотилися по східцях, наче очманілі, уже відчуваючи за спинами смердючий подих солдатів. Випорснули назовні.

Навколо скаженіла стихія. Стрімкі потоки води лилися дорогами, а дощ усе юшив і юшив, ніби небеса постановили затопити місто, наславши на нього Великий, Найбільший в історії Потоп.

Я глянув праворуч. З іншого кінця вулиці насувалось із десяток солдатів. Ми ззирнулися. Один із них, голений, щось гукнув, перекрикуючи зливу та вітер, і тицьнув у нас пальцем. Почалося.

— Тікаймо! — загорлав я. Та, схопивши Лілі за руку, щосили помчав у протилежному напрямку. Поряд посопував Джиммі.

Дощ затікав у вуха, ніздрі, а ми летіли, гнали вперед, сподіваючись на примарне спасіння.

Зненацька позаду розстелився громохкий гомін та божевільний людський зойк розтяв уранішню тишу. Я обернувся й угледів, як здригається земля, як її судомить, викручує в корчах. Розривались електричні дроти, сипали іскрами та роздертими хробаками валилися долі. А десь там, на обрії, щось палало й відображалось у далекому хижому Дзеркалі тисячами веселкових барв.

Відкілясь зринув голос, дзвінкий, осяйний, він виголошував тріумфальний гімн, він ярів і освячував сонне світанкове царство, він співав знайомі слова:

«Бог постав на зібранні могутніх; серед богів вершить суд…»

Глава 11

Землю трусило, наче всі мешканці пекла билися в пропасниці. Місто ятрилося, нагноювалось роками, ніби інфікована рана. Місто вимагало ампутації, бо жоден дощ, жодна злива не спромоглися б вичистити, вимити його від бруду та нечистот.

Мені видавалось, що біжу вигостреним хребтом чудернацької риби, котра борсалася, звивалась у передсмертних конвульсіях. Ззаду валували солдати, розкручуючи ласо рибацької сітки.

У небеса здійнявся переспів дзвонарів, зашурхотіли динаміки, долаючи напад білого шуму. Голоси Великої Матері та Інквізитора наказували зберігати спокій. Усе під контролем, під контролем, під контро…

Земля розтулила вуста з гуркотом та стогоном, і будинок праворуч щез у воронці, а водяні хвилі захлющали слідом за ним у прірву.

Ураз повітря сповнили нестямні зойки. Уже нелюдські — звірячі, як тоді, коли в останньому маячному інстинкті хапаєшся за життя. «Усе під контролем», — навісніли гучномовці. Згорблена смерть, спираючись на патерицю, простувала містом N.

Джиммі, Лілі та я неслися вперед, не знаючи куди, не відаючи шляху. Від чого тікали? Від солдатів чи нищівної безодні, від влади, від міста…?

Дивно, та бійці не відставали. Наче механічні ляльки, перли вперед, не оглядаючись, спритно розкручували ласо. Злива та землетрус, могила та апокаліпсис — ніщо порівняно з карою Великого Інквізитора.

Вигрім! Земний жалісний рев зринув ліворуч.

Може, то мариться мені чи направду, асфальт розсувається, утворюючи глибоку щілину, незгладиму зморшку, вічний шрам. Міцніше стискаю долоню Лілі:

— Тільки тримайся поряд…