Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Ти справді в це віриш?

— Вірю, вірю, а як же інакше!

Я жарів солодким натхненням, ніби в чорному, млистому мороці уздрів рятівний променистий вогник. Лілі глянула на мене так, ніби бачила вперше. А потім її очі зазоріли золотим усміхом.

— Тоді… — прощебетала вона, — треба взяти якихось харчів, щоби вистачило на початок, теплих речей, ковдру…

Я засміявся, визволяючи страх, біль, ненависть останніх місяців. Нарешті зможу здійснити найпекучішу мрію — захистити Лілі. Мої обійми стануть їй панциром, домом, камінною бронею…

…За півгодини рюкзак та трохи менша торба мірялись товстими черевами коло порогу.

Зненацька з того боку, з поза дверей, почувся лункий гуркіт. Хтось знавісніло лупав у них, погрожуючи знести, зірвати з прогнилих петель.

— Не встигли, — з жахом прошепотіла Лілі й осіла на підлогу.

— Не встигли, — повторив я, ніби в тумані.

Там, за дверима, солдати, вони приспіли по мене, по нас. І тут, у замкнутому просторі, їм не знадобляться рибацькі тенета, здобич власноруч загнала себе в пастку.

Я мусив боротися. Якщо бійців двоє чи троє, можливо, вдасться їх звалити й навтіки, чимдуж, за обрій!

Стрімко покрокував на кухню, витяг із ящика ножа — того самого, котрим жадав знищити Великого Інквізитора. Сьогодні гостре лезо понівечить його вірних слуг. Тоді знову підступив до дверей, зазирнув у вічко та приголомшено видихнув. По той бік, тримаючи в руці чималеньку пляшку горілки та хитаючись зі сторони в сторону, височів Джиммі.

Глава 10

— Джиме?! — відкривши двері, я ошелешено наставився на друга. — Що…

— Мені треба з тобою поговорити! — проварнякав той. — Негайно!

— Е-е-е… — я обернувся до Лілі, що сполохано втупилась у нас. — Взагалі-то ми поспішаємо.

— Справді? — зацікавився нічний гість. — Куди?

— У нас… е-е-е… є деякі справи…

Я зовсім не бажав посвячувати Джима в наші плани, бо це було б як мінімум небезпечно для нього самого.

— Нікуди ваші справи не дінуться, — виголосив той та, відсунувши мене рукою, поплентався до кімнати. — Сідай і слухай!