Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Я кілька митей спозирав Джима, прагнучи прочитати думки, всотати його душу, розіп’яти його на мислі та слова. Які з них оманливі, які щирі?

— Чого сидите! Швидше, вшивайтесь! — вигукнув мій колишній найкращий друг, майже брат.

— Та ну? — оскірився я. — Куди?

— Не знаю! Не хочу більше нічого знати! — Вартовий замахав руками. — Зоставте мене в спокої! І покваптесь!

Я кількома кроками наблизився до Лілі, спіймав її руку:

— Ходімо!

А тоді метнув очима на Джиммі, намагаючись угамувати невловиму вирву чуттів, різних, шалених, туманних. Ненависть, зневагу, страх, співчуття, жаль, вдячність?

— Франсуа… — прошепотіла Лілі.

— Що? — я сіпнувся.

— Франсуа, ми не можемо його так залишити.

— Що ти пропонуєш? — я різко спинивсь та роздратовано втупився в неї.

— Він не винен, чуєш? — лопотіла дівчина. — Кімната № 6… дев’ять разів поспіль… ніхто на таке не здатен…

— Але він міг зізнатись раніше, а не брехати, заплутувати, підставляти Юра! — процідив я.

— Міг, — Лілі кивнула. — Але ж він боявся… Чи скоряла тебе колись сила всепроникного страху? Він простягає слизькі щупальця скрізь: у мозок, серце, слова. Франсуа, щойно Джим урятував нам життя. Врятуй і ти його… Інквізитор з’ясує, що він тебе попередив, і буде страта, і знову палитимуть багаття та стискатимуть зашморги…

Я заціпенів. Білі цятки миготіли перед очима. У голові, у вічному домі, найліпшому моєму прихистку, скрекотів невидимий годинник. Подививсь у вікно — небо займалося червонясто-рожевим маревом.

— Підводься! Ходімо з нами! — я шарпнув Джимове плече.

— Ні, Франсуа, не можу. Я — зрадник, інквізиторський прихвостень, Вартовий… — він сховав обличчя в долонях.

— Годі розводити соплі. Вставай! Підводься, брате, ну ж бо!

Джим підскочив, наче ошпарений, зачувши оце моє «брате», що лупало в стіни священною очисною луною. Я пробачаю тобі, мій близнюче, блазню, цирковий запроданцю, навіжений покруче хворого міста. Ти — такий, як і я.

Годинник прогримів «чотири». Справжній, цілком реальний настінний годинник.