На землі сиділа чудна істота, крутила в долонях мої маки та сплітала їх у довгу барвисту змію. Виходило гарно.
Створіння не мало хутра. Лише довгі чорні стебла на голові. Воно ввіп’ялось у мене синіми, як небо, волошковими, як море, очима. Думки сплуталися, зароїлись, зануртували… У грудях ліворуч щось гучно забахкало, застукотіло, защеміло та обірвалося.
— Сер-це, — вимовив я. Усередині гупало сер-це.
Умостився поряд, споглядаючи істоту далі. Вона мала такі ж пальці, литки, зап’ястя — геть усе, лише груди та те, що знизу живота, відрізнялося. Вродлива. Я відчув, як рвучка вода шумує у скронях. Кров.
— Ти хто? — прогомонів стиха.
— А ти?
— Я — чоловік! — виголосив гордо.
— Я — жінка, — відповіло воно зі спокійним усміхом. Отже, не воно, а вона.
— Тут є ще хтось, окрім нас? Інші чоловіки чи жінки?
— Не знаю. Я прокинулася, коли сонце пломеніло зовсім високо, — зауважила вона та вказала на жовту пляму, що котилась до землі. — Спочатку гадала, що тут немає нікого, крім мене. Але виявляється, є ти.
Я посміхнувся та простягнув до жінки відкриту долоню.
— Ходімо!
— Куди? — здивувалася вона.
— Якщо нас тільки двоє, треба триматись разом.
— Але навіщо кудись іти?
— Треба з’ясувати, що ще тут є. Поки бачимо лише поле, бо це — поле, так я його нарік. А трохи далі дерева. Може, якісь із них викохали солодкі плоди й ми зможемо попоїсти. Бо я дуже голодний!
Я підскочив та потрусив кулаком у повітрі, щоб засвідчити свою міць. Вона засміялася.
— Я теж. Теж голодна!
І ми гайнули вперед, за обрій, і трави нахльостували наші гомілки, і маки пекли їх пурпуровим цвітом. Раптом кілкий біль розтяв великий палець на моїй нозі. Я заволав і гучно вилаявся. Бо то була саме лайка, адже не скидалася на жодне з названих досі слів.
Жінка сполохано наставилась на мене.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 54. Приємного читання.