Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Джиммі… А де Джиммі?

Випадково позираю на прогалину, згоїну в суходолі. У неї зусібіч стікають потоки води, що поволі запруджує місто, і ми перетворюємось на риб. Хоча ні, ми завжди були рибами, мовчазними й занімілими.

Охоплений жахним передчуттям, підскакую до провалля та бачу руку, зблідлу, занімілу, зранену руку, що вчепилася в зубатий край асфальту.

— Джиме! Джиме! — кличу очманіло.

Його пальці поволі сповзають, та я встигаю спіймати їх.

— Брате! Давай! Ну ж бо! Одне зусилля! — припрошую і щосили тягну обважніле тіло друга. Той напружується, піт (чи то дощ) струмує обличчям. Лілі гепається поряд у бруд та мул, прагнучи допомогти. Відштовхую її вільною рукою, гарчу:

— Відійди! Не заважай!

Це не під силу тобі, мила дівчинко. Надто небезпечна гра. Мої коліна впиваються в бруківку, та вона гладка, вихолощена. Я ладен втратити опору, впасти просто зараз у прірву, разом із Джиммі… Рятуй, рятуй свою душу…

Лілі справді не хоче заважати, вірить мені, вона завжди вірила. Віддаляється на крок чи два.

— Клоуне Франсуа, іменем Інквізиції, зупиніться та підніміть руки! — чую з гучномовця. На мить зводжу погляд. Солдати наближаються. Головний, як і зазвичай голений, із радісним вищиром готує рибацьку сітку.

— Давай, Джиме! — хриплю я.

— Дурисвіте, покинь мене! Рятуйтеся…

— Ще чого видумав! Тільки з тобою! — змучено всміхаюся та знову тягну його догори.

Він пронизує мене очима, серйозно та співчутливо. У них більше жодного страху, жодної іскри страху.

— Пробач мені, друже… — ворушаться мертвотні губи.

Його пальці — ковзкі, вони губляться, вислизають, ніби намащені милом. Відчуваю, як роздуваються, наїжуються мої м’язи, випинаються жили. Від натуги кричу, безнадійно та несамовито…

— Тікай! — шепоче блазень, відпускає мою долоню та котиться в прірву. Мовчки стежу за його останнім польотом, найкращим, найшаленішим цирковим номером. Згодом крейдяна сорочка тане в темряві. І моторошне розуміння встромлюється в душу ядучим жалом.

— Джиме! — сльози (а може, знову дощ) течуть по моїх щоках. — Джиме…

— Клоуне Франсуа, вас заарештовано! — звучить із гучномовця.

Гризу солдатів очима, як беручкими іклами. Між нами кілька десятків метрів.