«Бог постав на зібранні могутніх; серед богів вершить суд…»
Глава 11
Червень 2534 року
Землю трусило, наче всі мешканці пекла билися в пропасниці. Місто ятрилося, нагноювалось роками, ніби інфікована рана. Місто вимагало ампутації, бо жоден дощ, жодна злива не спромоглися б вичистити, вимити його від бруду та нечистот.
Мені видавалось, що біжу вигостреним хребтом чудернацької риби, котра борсалася, звивалась у передсмертних конвульсіях. Ззаду валували солдати, розкручуючи ласо рибацької сітки.
У небеса здійнявся переспів дзвонарів, зашурхотіли динаміки, долаючи напад білого шуму. Голоси Великої Матері та Інквізитора наказували зберігати спокій. Усе під контролем, під контролем, під контро…
Земля розтулила вуста з гуркотом та стогоном, і будинок праворуч щез у воронці, а водяні хвилі захлющали слідом за ним у прірву.
Ураз повітря сповнили нестямні зойки. Уже нелюдські — звірячі, як тоді, коли в останньому маячному інстинкті хапаєшся за життя. «Усе під контролем», — навісніли гучномовці. Згорблена смерть, спираючись на патерицю, простувала містом N.
Джиммі, Лілі та я неслися вперед, не знаючи куди, не відаючи шляху. Від чого тікали? Від солдатів чи нищівної безодні, від влади, від міста…?
Дивно, та бійці не відставали. Наче механічні ляльки, перли вперед, не оглядаючись, спритно розкручували ласо. Злива та землетрус, могила та апокаліпсис — ніщо порівняно з карою Великого Інквізитора.
Вигрім! Земний жалісний рев зринув ліворуч.
Може, то мариться мені чи направду, асфальт розсувається, утворюючи глибоку щілину, незгладиму зморшку, вічний шрам. Міцніше стискаю долоню Лілі:
— Тільки тримайся поряд…
Джиммі… А де Джиммі?
Випадково позираю на прогалину, згоїну в суходолі. У неї зусібіч стікають потоки води, що поволі запруджує місто, і ми перетворюємось на риб. Хоча ні, ми завжди були рибами, мовчазними й занімілими.
Охоплений жахним передчуттям, підскакую до провалля та бачу руку, зблідлу, занімілу, зранену руку, що вчепилася в зубатий край асфальту.
— Джиме! Джиме! — кличу очманіло.
Його пальці поволі сповзають, та я встигаю спіймати їх.
— Брате! Давай! Ну ж бо! Одне зусилля! — припрошую і щосили тягну обважніле тіло друга. Той напружується, піт (чи то дощ) струмує обличчям. Лілі гепається поряд у бруд та мул, прагнучи допомогти. Відштовхую її вільною рукою, гарчу:
— Відійди! Не заважай!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 51. Приємного читання.