Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

І я спинаюсь на ноги, ловлю руку Лілі та біжу, мчу чимдуж, уперед, за обрій. Ховатися ніде — скрізь безодня, безум і жах. Та сліпучий спалах інтуїції веде мене вперед, до Межі, туди, де почувавсь у найбільшій безпеці.

Але Дзеркало, Дзеркало не зарадить, ні… Ось ми тут, зціплюємо пальці, та я не знаю, які з них належать Лілі, а які — мої. У нас знову єдине серце, єдині систола й діастола.

Солдати сунуть, голений звично шкіриться. Їм не потрібні рибацькі сітки, жертва загнана в глухий кут. Лови скінчилися.

Лілі та я дивимось одне на одного, наші спини туляться до Межі — вічної й непереможної.

Відриваюся від волошкового марева любих безкраїх очей та втуплююсь у солдатів. Ніби збоку помічаю, як мої зіниці розширюються від жаху, а рот розчахується в безгучному вигукові. З іншого кінця міста накочується велетенська, неосяжна хвиля, вона здіймається до небес. Із земних проваль проростає її коріння, а білява піниста маківка розчісує піднебесний прозорий купол, лишаючи на ньому срібні вологі краплі. Вона поглинає все: будинки, вулиці, площі, зашморги, багаття, людей. Може, вже нема Великого Інквізитора та Велика Мати конає, захлинаючись у Потопі. Може, зостались тільки ми вдвох та десяток солдатів — згнилих від кісток до мізків перевертнів, єдиних живих служників славного міста.

Раптом моя спина занурюється в тепле драглисте молоко. Ззираюся з Лілі. Нас всотує Позамежжя?…

Густий серпанок застеляє погляд, ніби загортає наші голови, наші тіла в непроникний целофан. Останнє, що я бачу, — це жовто-брудна хвиля — суміш уламків, води та мулу, що звойовує солдатів. Останнє, що відчуваю, — шпаркі пальці в моїй долоні — навіки й повсякчас. Останнє, що я чую, — гримкий голос, що прорізає часопростір, розпливається по судинах разом із кров’ю, осиковим кілком вбивається у вуха:

«Я сказав: Ви — боги, і сини Всевишнього — всі ви.

Але ви помрете, як люди, і згинете, як будь-який князь.

Постань, Боже, суди землю; бо Ти успадковуєш усі народи…»

І снився мені дивний сон, благовісний, несповідимий.

Спочатку була темрява, ніч та глухота. Тоді нізвідки зринуло світло, золотавим вибухом, чарівною зявою сяйнуло в очі.

І розполонилося неозоре море. Грізні хвилі наштовхувались одна на одну, цілуючись, зливаючись білими язиками. Над ними синіла глибока твердь, кошлатися хмаровинням, сповнювала мене по вінця, здаючись знайомою.

Зненацька вода збурилася, стала сторчма, а тоді розійшлася й уздрів я суходіл. Заколосились зеленаві пагони, пахкі квіти й дерева стреміли вгору. Мій дім народжувався наново.

Зблиснуло сонце далеким палом, щербатий місяць підморгнув юним оком, а незримий ратай мандрував поволі барвінковим небом, сіючи зерна зірок. Вони жевріли вогняними сферами, канарковими сонцями. Для когось іншого.

І знову забуркотіло море, заграло хвилями. У прозорій воді метушилися риби, гуртуючись у косяки, та розсікали зябрами й плавниками солону гладінь. На землі цвірчали комахи, скреготіли цупкими крильцями, шурхотіли в хащах плазуни, тьохкали птахи, ревіли олені, вили вовки. Вирувало життя.

Я сіпнувся та розімкнув повіки. Навколо панували жовто-зелені трави, гнучкі билини ніжили щоку.

Я не знав, як потрапив сюди, звідки родом. І яке моє ім’я.

Потягнувся, щоби розігріти скам’янілі, затерплі м’язи. Випростав руку, пальці — тонкі та сильні. Направду, я не відав, як звуться ці п’ять відростків, ці п’ять гілок, як у дерева, і нарік їх пальцями.

Хутко схопився. Огрійливий вітер пестив чоло. Не докучав холод, не гнітила спека. Мені було добре.