Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

Це не під силу тобі, мила дівчинко. Надто небезпечна гра. Мої коліна впиваються в бруківку, та вона гладка, вихолощена. Я ладен втратити опору, впасти просто зараз у прірву, разом із Джиммі… Рятуй, рятуй свою душу…

Лілі справді не хоче заважати, вірить мені, вона завжди вірила. Віддаляється на крок чи два.

— Клоуне Франсуа, іменем Інквізиції, зупиніться та підніміть руки! — чую з гучномовця. На мить зводжу погляд. Солдати наближаються. Головний, як і зазвичай голений, із радісним вищиром готує рибацьку сітку.

— Давай, Джиме! — хриплю я.

— Дурисвіте, покинь мене! Рятуйтеся…

— Ще чого видумав! Тільки з тобою! — змучено всміхаюся та знову тягну його догори.

Він пронизує мене очима, серйозно та співчутливо. У них більше жодного страху, жодної іскри страху.

— Пробач мені, друже… — ворушаться мертвотні губи.

Його пальці — ковзкі, вони губляться, вислизають, ніби намащені милом. Відчуваю, як роздуваються, наїжуються мої м’язи, випинаються жили. Від натуги кричу, безнадійно та несамовито…

— Тікай! — шепоче блазень, відпускає мою долоню та котиться в прірву. Мовчки стежу за його останнім польотом, найкращим, найшаленішим цирковим номером. Згодом крейдяна сорочка тане в темряві. І моторошне розуміння встромлюється в душу ядучим жалом.

— Джиме! — сльози (а може, знову дощ) течуть по моїх щоках. — Джиме…

— Клоуне Франсуа, вас заарештовано! — звучить із гучномовця.

Гризу солдатів очима, як беручкими іклами. Між нами кілька десятків метрів.

І я спинаюсь на ноги, ловлю руку Лілі та біжу, мчу чимдуж, уперед, за обрій. Ховатися ніде — скрізь безодня, безум і жах. Та сліпучий спалах інтуїції веде мене вперед, до Межі, туди, де почувавсь у найбільшій безпеці.

Але Дзеркало, Дзеркало не зарадить, ні… Ось ми тут, зціплюємо пальці, та я не знаю, які з них належать Лілі, а які — мої. У нас знову єдине серце, єдині систола й діастола.

Солдати сунуть, голений звично шкіриться. Їм не потрібні рибацькі сітки, жертва загнана в глухий кут. Лови скінчилися.

Лілі та я дивимось одне на одного, наші спини туляться до Межі — вічної й непереможної.

Відриваюся від волошкового марева любих безкраїх очей та втуплююсь у солдатів. Ніби збоку помічаю, як мої зіниці розширюються від жаху, а рот розчахується в безгучному вигукові. З іншого кінця міста накочується велетенська, неосяжна хвиля, вона здіймається до небес. Із земних проваль проростає її коріння, а білява піниста маківка розчісує піднебесний прозорий купол, лишаючи на ньому срібні вологі краплі. Вона поглинає все: будинки, вулиці, площі, зашморги, багаття, людей. Може, вже нема Великого Інквізитора та Велика Мати конає, захлинаючись у Потопі. Може, зостались тільки ми вдвох та десяток солдатів — згнилих від кісток до мізків перевертнів, єдиних живих служників славного міста.

Раптом моя спина занурюється в тепле драглисте молоко. Ззираюся з Лілі. Нас всотує Позамежжя?…

Густий серпанок застеляє погляд, ніби загортає наші голови, наші тіла в непроникний целофан. Останнє, що я бачу, — це жовто-брудна хвиля — суміш уламків, води та мулу, що звойовує солдатів. Останнє, що відчуваю, — шпаркі пальці в моїй долоні — навіки й повсякчас. Останнє, що я чую, — гримкий голос, що прорізає часопростір, розпливається по судинах разом із кров’ю, осиковим кілком вбивається у вуха:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 52. Приємного читання.