Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Я підскочив та заходив туди й назад, від одної стіни до іншої. Лупцювати захмелілого, звісно, не гідна справа, але ще трохи — й терпець урветься.

— А картина? Як ти довідавсь про неї? — силувався знайти найдрібнішу шпарину, переконати себе, що друг невинен.

— Усе просто. Ти часом розмовляєш уві сні.

— Коли ти встиг підкинути це? — я з огидою вказав на пристрій.

— Майже одразу після звільнення. Адже частенько навідувався в гості…

Я зупинився. Добре, нехай Джиммі — зрадник, нехай він викрав картину та доносив на мене сотні, тисячі разів… Але для чого він зараз тут, навіщо попереджає?

— Дай-но цю штуку, — висмикнув із рук Вартового мікрофон, кинув на підлогу та щосили вчавив у дошки підбором. Почувся хряскіт.

За вікнами злива терзала, зморювала небо блискавками.

— Отак краще, — прогарчав я. — За кілька хвилин, друже, я начищу тобі рило, але поясни спершу єдине… Задля чого ти приперся сюди та говориш усе це? Ти, Юдо, виконав свій обов’язок. Нащо мене сповіщати? Що совість замучила?

Джиммі мовчав, перебираючи в руках майже порожню пляшку. А тоді зітхнув:

— Ти довгий час був моїм другом, справжнім другом… Без жодних Вартувань.

Я впав у крісло та видушив:

— Коли все почалося?

— На мене тиснули від самої загибелі Ганса. Щоби стежив за всіма циркачами і, зокрема, найбільше за тобою. Їм здавалося, що Ісаак, повідомив тобі якусь небезпечну інформацію. Я довго відмовлявся, запевняв, що не зможу, бо ми — друзі. А тоді… — він нервово ковтнув, — мене упекли до Кімнати Страху, пам’ятаєш, Лілі якось згадувала… Дев’ять разів поспіль, Франсуа. Дев’ять разів… — його погляд дико блукав кімнатою. — Удесяте не витримав. Не витримав своїх кошмарів. Я ж, на відміну від тебе, маю родину. Маму та сестру. Їй усього тринадцять.

Я замружився. Можна тільки уявити, з якими жахіттями стрівся в тій Кімнаті Джиммі. Глипнув на Лілі, що зіщулилась, зачаїлася в кутку, ніби знову опинилась у жорстокій квазіреальності. Злість поволі відступала, звільняючи місце для чогось нового… Співчуття? Розуміння?

— Але чому ти кажеш це мені? — силкувався втямити, але досі марно.

Джиммі гірко всміхнувся, а тоді забурмотів:

— Кілька годин тому я відніс твій тубус до палацу. Щойно Інквізитор побачив картину, одразу викликав Велику Матір. Вони зачинились у сусідній залі, і правитель у чомусь її переконував. Підслуховувати я боявся, але ненароком вловив кілька фраз: «Йому відомо про Задзеркалля? Що як рознюхає хтось іще? Підніметься нове повстання! Як тоді…» Велика Мати виправдовувалась, аж раптом спам’ятала про якісь папери, які, вірогідно, ти читав. Інквізитор люто заволав та звелів на світанку відправити бійців, аби заарештували тебе і дівчисько.

Джиммі замовк та витріщився на годинник. Стрілки товклись на позначці о пів на четверту. Надворі мордувалася злива.

— У вас щонайбільше година, аби покинути все та тікати. Добре, що і ти, і Лілі тут. Збережете час.