Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Подивився долі на своє тіло. Плечі, живіт, ноги — міцні та зграбні. Темні стебла волосся повивають шкіру, наче трава.

Я озирнувся. Довкола широчів зелений степ, пашів землею та вогким жаром. Де-не-де видніли багряні маківки квітів із чорними цятками.

— Нарікаю вас маками! — вигукнув я та зареготався.

— Не кричи! Ти мені заважаєш, — спурхнув чийсь голос неподалік.

Цікаво, що це за тварина чи птаха до мене говорить?

Я ступив убік, туди, де ворушилися трави. Може, це комаха? Чи плазун?

На землі сиділа чудна істота, крутила в долонях мої маки та сплітала їх у довгу барвисту змію. Виходило гарно.

Створіння не мало хутра. Лише довгі чорні стебла на голові. Воно ввіп’ялось у мене синіми, як небо, волошковими, як море, очима. Думки сплуталися, зароїлись, зануртували… У грудях ліворуч щось гучно забахкало, застукотіло, защеміло та обірвалося.

— Сер-це, — вимовив я. Усередині гупало сер-це.

Умостився поряд, споглядаючи істоту далі. Вона мала такі ж пальці, литки, зап’ястя — геть усе, лише груди та те, що знизу живота, відрізнялося. Вродлива. Я відчув, як рвучка вода шумує у скронях. Кров.

— Ти хто? — прогомонів стиха.

— А ти?

— Я — чоловік! — виголосив гордо.

— Я — жінка, — відповіло воно зі спокійним усміхом. Отже, не воно, а вона.

— Тут є ще хтось, окрім нас? Інші чоловіки чи жінки?

— Не знаю. Я прокинулася, коли сонце пломеніло зовсім високо, — зауважила вона та вказала на жовту пляму, що котилась до землі. — Спочатку гадала, що тут немає нікого, крім мене. Але виявляється, є ти.

Я посміхнувся та простягнув до жінки відкриту долоню.

— Ходімо!

— Куди? — здивувалася вона.

— Якщо нас тільки двоє, треба триматись разом.