Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Я жахався, що невдовзі враже павутиння полонить і мене.

Того дня дощило як ніколи досі, злива сліпила, запорошувала очі, виснула сивочубим туманом. Раз у раз обертаючись, я поспішав додому після виснажливої роботи на будівництві. Завтра матиму виставу, а отже, черговий мішечок від Великої Матері та зможу на кілька днів забрати Лілі.

Електронний годинник на найближчому хмарочосі показував другу ночі. Спати лишалося не так уже й багато. Я втомлено позіхнув та пірнув у під’їзд, аби нарешті піднятися на горище та забутись у бентежному сні. Черевики чвакали по східцях, зоставляючи по собі, ні, не вологі сліді, а цілі калюжі.

Зіп’явся нагору й сторопів. Коло моїх дверей у дощовому поліетиленовому плащі сиділа Ліл, прямо на холодній підлозі, підібгавши під себе ноги та опустивши голову на коліна. Певно, чекала давно. Маленька пташка, крихітний горобчик, змоклий під дощами міста N.

— Лілі? — видихнув я.

Вона враз схопилася, притислась до мене. З мокрого волосся по чолу стікали потоки води.

— Я… я втекла, щойно Арабеску заснула, — гарячково шепотіла вона. — Я маю тобі дещо повідомити. Негайно, просто зараз.

— Що сталося? — занепокоївся я. Руки тремтіли й плутались у зв’язці ключів.

— Відчиняй, відчиняй швидше, — Лілі злякано озиралася, ніби боячись побачити в пітьмі жаску потвору.

Я нарешті впоравсь із дверима та заклопотався:

— Заходь. Давай ти приймеш теплу ванну, бо застудишся. Вода нарешті…

— Ніколи, любий. Слухай, до мене приходили від Інквізитора.

— Куди? — я закляк. — До будинку Арабеску?

— Так. Франсуа, вони питали про тебе.

Отже, моя тривога була не марною.

— Тебе допитували? Що вони тобі заподіяли? — просвічував її позором, намагаючись розібрати, чи її мучили, чи катували…

— Нічого, цього разу нічого. Вони винюхували про якісь папери Великої Матері. Чи не розказував ти щось про те. Я розтлумачила, що нічого не знаю, і це таки правда… — вона вчепилася нігтями в моє плече. — Франсуа, що вони мали на увазі? Які папери? Справжня нісенітниця…

Я завмер, у голові билася скалічена думка, бацала в скроні, заганяючи в них невидимі цвяхи.

— Якось після вистави Велика Мати запросила мене на аудієнцію. Чекаючи на неї… — я принишк, вдивляючись у темряву коридору. Ні, наче нікого. — Я натрапив на купку паперів на столі…

— Ти їх читав?! — очі Лілі розширились.