Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

Річ була навіть не в тому, що Юр — член Священної Варти. І не в тому, що я міг опинитись у в’язниці. Але акробат наражав на небезпеку Лілі. Щойно з’ясують, що мала зв’язок із злочинцем, її тягатимуть по допитах, запроторюватимуть у Кімнату Страху… Я міцно стулив повіки, приміряючись вичавити моторошні думки.

— Якщо натовчеш Юрові пику — це нічого не змінить. Навпаки тебе одразу злапають і покарають, хоча б за тілесні ушкодження. Тим більше, його Вартування — то лише мої здогади. Хтозна, на чорта йому здався той циліндр. Може, справді перепив та випадково взяв… — Джиммі ніби виправдовувався.

— Чому це ти раптом задкуєш? — я підозріло ввіп'явся в нього очима.

— Ні, боронь Боже, не задкую… Але давай поспостерігаємо за ним кілька днів, зловимо на гарячому і тоді… — він зобразив жест, ніби скручує комусь шию.

Я замислився. Від зливи та буревію, як завжди, починала тріщати голова, роздиратися на сотні капілярів, нервів, суджень. Скоро сили зійдуть нанівець — і доведеться довго відсипатися.

— Ну гаразд, — погодився врешті. — Поспостерігаємо. Але, якщо наше припущення виявиться правдивим, нехай начувається!

Минуло три доби. Я ретельно слідкував за Юром. Акробат, утім, поводився як і зазвичай: привітно та доброзичливо, деколи ставлячи зайві питання. Та я намагався читати поміж рядків, зауважувати вираз обличчя циркача в ті миті, коли ніхто на нього не звертав уваги. Відзначив, що час від часу він щось шкрябає в блокноті, а вечорами після вистави кудись квапиться, щоразу відбріхуючись наявністю коханки. Загалом, усі ці дії видавались украй підозрілими, але піймати Юра за Вартуванням не щастило.

Я навіть потайки заліз до його торби та погортав щоденник, але там знайшлися тільки ідеї нових номерів, рецепти (акробат полюбляв куховарити) і — ось воно! — записи розмов. Причому ті розмови не містили нічого особливого, щось про вистави, погоду чи якусь дурню. Ніби він просто занотовував цікаві для себе епізоди з життя…

Кортіло спровокувати Юра на серйозну бесіду, але щойно Джиммі чув про те, то чимдуж мене відмовляв, утовкмачуючи, що ми досі не маємо справжніх доказів. Навіть щоденникові записи анічогісінько не говорять. Я довго сперечався, а тоді зрештою згоджувався. Бо, навіть якщо акробат і поцупив циліндр, картина навряд потрапила до Інквізиції. Хоча б тому, що я досі на свободі. На допит ніхто не викликав, до Кімнати Страху не запроторював. Та, може, це й не передбачалося…

Тіло моє поважчало від дивного відчуття, тяжкого та непідйомного, могучого. Воно тягнуло донизу, змушувало зіщулитись, щомиті озиратися, довго вдивлятись у провулки. Чи не стежить за мною чийсь настирливий погляд, чи не крокують позаду солдати, готуючись арештувати. Тривога зсудомлювала м'язи, висотувала сили.

Я знав, що, крім зброї, бійці мають міцні сітки, схожі на рибальські. Стожильні хлопчаки здіймають їх угору, розкручують, наче ласо, та прицільно жбурляють у винуватця. Той заплутується в тенетах, борсається, наче риба, позбавлена вологи… Солдати натомість закидають сітку на плечі та, співаючи переможний ловецький гімн, радісно несуть упольованого до буцегарні.

Я жахався, що невдовзі враже павутиння полонить і мене.

Того дня дощило як ніколи досі, злива сліпила, запорошувала очі, виснула сивочубим туманом. Раз у раз обертаючись, я поспішав додому після виснажливої роботи на будівництві. Завтра матиму виставу, а отже, черговий мішечок від Великої Матері та зможу на кілька днів забрати Лілі.

Електронний годинник на найближчому хмарочосі показував другу ночі. Спати лишалося не так уже й багато. Я втомлено позіхнув та пірнув у під’їзд, аби нарешті піднятися на горище та забутись у бентежному сні. Черевики чвакали по східцях, зоставляючи по собі, ні, не вологі сліді, а цілі калюжі.

Зіп’явся нагору й сторопів. Коло моїх дверей у дощовому поліетиленовому плащі сиділа Ліл, прямо на холодній підлозі, підібгавши під себе ноги та опустивши голову на коліна. Певно, чекала давно. Маленька пташка, крихітний горобчик, змоклий під дощами міста N.

— Лілі? — видихнув я.

Вона враз схопилася, притислась до мене. З мокрого волосся по чолу стікали потоки води.

— Я… я втекла, щойно Арабеску заснула, — гарячково шепотіла вона. — Я маю тобі дещо повідомити. Негайно, просто зараз.

— Що сталося? — занепокоївся я. Руки тремтіли й плутались у зв’язці ключів.

— Відчиняй, відчиняй швидше, — Лілі злякано озиралася, ніби боячись побачити в пітьмі жаску потвору.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 44. Приємного читання.