Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Справді? — зацікавився Джим. — А що там усередині?

— Не важливо. Але скажу одне… Тубус приховує досить небезпечний предмет…

Я гарячково міркував, що робити далі, як поводитись із акробатом. Гнів дужчав, розростався, розпалювався й народжував єдине бажання: вхопити Вартового за петельки, трусити щосили, доки зізнання саме не вискочить назовні. А тоді… Тоді вигадати йому відповідне покарання.

— Ходімо! — скомандував я та вислизнув із альтанки.

Нещадна злива відразу посмугувала шкіру злісними батогами. Крижані леза, здається, різали до крові. Стежка, що чверть години тому спокійно вилася поміж дерев, перетворилась на стрімкий потік мулу та бруду.

— Куди поспішаєш? — викрикнув позаду Джиммі, намагаючись заглушити грім та потоки води, що водоспадами лилися нам на голови.

— До Юра, куди ж іще! Зараз покажу тому байстрюкові, як вартувати!

— Чекай! Зажди! — друг нарешті наздогнав мене.

— Що?! — гримнув я, полонений несамовитою злістю.

Річ була навіть не в тому, що Юр — член Священної Варти. І не в тому, що я міг опинитись у в’язниці. Але акробат наражав на небезпеку Лілі. Щойно з’ясують, що мала зв’язок із злочинцем, її тягатимуть по допитах, запроторюватимуть у Кімнату Страху… Я міцно стулив повіки, приміряючись вичавити моторошні думки.

— Якщо натовчеш Юрові пику — це нічого не змінить. Навпаки тебе одразу злапають і покарають, хоча б за тілесні ушкодження. Тим більше, його Вартування — то лише мої здогади. Хтозна, на чорта йому здався той циліндр. Може, справді перепив та випадково взяв… — Джиммі ніби виправдовувався.

— Чому це ти раптом задкуєш? — я підозріло ввіп'явся в нього очима.

— Ні, боронь Боже, не задкую… Але давай поспостерігаємо за ним кілька днів, зловимо на гарячому і тоді… — він зобразив жест, ніби скручує комусь шию.

Я замислився. Від зливи та буревію, як завжди, починала тріщати голова, роздиратися на сотні капілярів, нервів, суджень. Скоро сили зійдуть нанівець — і доведеться довго відсипатися.

— Ну гаразд, — погодився врешті. — Поспостерігаємо. Але, якщо наше припущення виявиться правдивим, нехай начувається!

Минуло три доби. Я ретельно слідкував за Юром. Акробат, утім, поводився як і зазвичай: привітно та доброзичливо, деколи ставлячи зайві питання. Та я намагався читати поміж рядків, зауважувати вираз обличчя циркача в ті миті, коли ніхто на нього не звертав уваги. Відзначив, що час від часу він щось шкрябає в блокноті, а вечорами після вистави кудись квапиться, щоразу відбріхуючись наявністю коханки. Загалом, усі ці дії видавались украй підозрілими, але піймати Юра за Вартуванням не щастило.

Я навіть потайки заліз до його торби та погортав щоденник, але там знайшлися тільки ідеї нових номерів, рецепти (акробат полюбляв куховарити) і — ось воно! — записи розмов. Причому ті розмови не містили нічого особливого, щось про вистави, погоду чи якусь дурню. Ніби він просто занотовував цікаві для себе епізоди з життя…

Кортіло спровокувати Юра на серйозну бесіду, але щойно Джиммі чув про те, то чимдуж мене відмовляв, утовкмачуючи, що ми досі не маємо справжніх доказів. Навіть щоденникові записи анічогісінько не говорять. Я довго сперечався, а тоді зрештою згоджувався. Бо, навіть якщо акробат і поцупив циліндр, картина навряд потрапила до Інквізиції. Хоча б тому, що я досі на свободі. На допит ніхто не викликав, до Кімнати Страху не запроторював. Та, може, це й не передбачалося…

Тіло моє поважчало від дивного відчуття, тяжкого та непідйомного, могучого. Воно тягнуло донизу, змушувало зіщулитись, щомиті озиратися, довго вдивлятись у провулки. Чи не стежить за мною чийсь настирливий погляд, чи не крокують позаду солдати, готуючись арештувати. Тривога зсудомлювала м'язи, висотувала сили.

Я знав, що, крім зброї, бійці мають міцні сітки, схожі на рибальські. Стожильні хлопчаки здіймають їх угору, розкручують, наче ласо, та прицільно жбурляють у винуватця. Той заплутується в тенетах, борсається, наче риба, позбавлена вологи… Солдати натомість закидають сітку на плечі та, співаючи переможний ловецький гімн, радісно несуть упольованого до буцегарні.