Ми залишили приміщення та покрокували до крихітного скверика, що притулився неподалік від шатра. Пахло вологою та сирістю. Наближалася злива.
— Ну! — напосів я, щойно розташувались у найвіддаленішій альтанці, огородженій кущами жасмину.
— Скажи мені, Франсуа… У тебе після вчорашньої гулянки нічого не пропало?
Слова важко гупнули в сонячне сплетіння, аж дух перехопило. Звідки йому відомо?…
— Припустимо… — обережно протягнув я. Джиммі міг знати такі подробиці у двох випадках: або він щось бачив, або сам і поцупив картину.
— Учора, коли ми вийшли від тебе, хлопці порозбігалися хто куди, і мені випала доля проводжати п’яного Юра. Але запевняю, він був тверезим!
— Поясни, — я склав руки на грудях, вслухаючись у шепіт друга.
Сяйнула блискавка. За стінами альтанки зашумував дощ.
— Щойно всі розпрощались, він припинив триматися за живіт, глянув на мене цілком ясно та попросив іти своєю дорогою, бо має наче якісь термінові справи. Я спробував сперечатись, але Юр озвірів та заквапився геть. У метушні в нього з сумки вивалилося щось… Якийсь металевий тубус. Я гукнув його, зауваживши, що він дещо загубив. Акробат висмикнув у мене циліндр та наказав нікому не говорити про цю річ, бо це дуже, дуже таємна інформація… Мені чомусь здалося, що та штука належить не йому, хоча… Може, я помиляюсь. Але, коли після вистави ми одягалися в гримерці, його торба була порожньою. Тільки якісь папери. Я помітив, як він їх складав.
Я кілька митей спозирав Джиммі, силкуючись збагнути, бреше він чи ні. Але друг настільки хвилювався, аж розчервонівся, що сумнівів не зоставалось. Тим більше я сам близько години тому підозрював Юра.
— Ти маєш рацію, — клацнув зубами від злості. — Циліндр — мій!
— Справді? — зацікавився Джим. — А що там усередині?
— Не важливо. Але скажу одне… Тубус приховує досить небезпечний предмет…
Я гарячково міркував, що робити далі, як поводитись із акробатом. Гнів дужчав, розростався, розпалювався й народжував єдине бажання: вхопити Вартового за петельки, трусити щосили, доки зізнання саме не вискочить назовні. А тоді… Тоді вигадати йому відповідне покарання.
— Ходімо! — скомандував я та вислизнув із альтанки.
Нещадна злива відразу посмугувала шкіру злісними батогами. Крижані леза, здається, різали до крові. Стежка, що чверть години тому спокійно вилася поміж дерев, перетворилась на стрімкий потік мулу та бруду.
— Куди поспішаєш? — викрикнув позаду Джиммі, намагаючись заглушити грім та потоки води, що водоспадами лилися нам на голови.
— До Юра, куди ж іще! Зараз покажу тому байстрюкові, як вартувати!
— Чекай! Зажди! — друг нарешті наздогнав мене.
— Що?! — гримнув я, полонений несамовитою злістю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 43. Приємного читання.