Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Діставшись до цирку, я вже майже впевнився, що за мною стежив саме Юр. Тож із порогу одразу звернув до його гримерки, аби добряче всипати та змусити зізнатись у Вартуванні.

Мозок кипів від люті, ніби розжарена лава. Підступив директор, збираючись щось сказати, але я навіть не привітався та нещадним тараном посунув далі.

— Франсуа! Гей, Франсуа! — гукали за спиною, та я летів уперед.

— Та почекай ти! — у плече вчепився Джиммі. — Треба поговорити!

Друг виглядав занепокоєно, але нині мене не турбували його творчі кризи та пригоди з жінками.

— Пізніше! Маю нагальну справу… — процідив я.

— Ні, Франсуа. Зараз! — чорні очі, схожі на жуків, тривожно встромились у мене. Блазень іще дужче зчавив моє плече та пошепки додав: — Здається, я второпав, хто Вартовий…

— Розповідай!

— Ні, тільки не тут, — Джиммі нервово заозирався. — Давай хоча б із цирку вийдемо.

Ми залишили приміщення та покрокували до крихітного скверика, що притулився неподалік від шатра. Пахло вологою та сирістю. Наближалася злива.

— Ну! — напосів я, щойно розташувались у найвіддаленішій альтанці, огородженій кущами жасмину.

— Скажи мені, Франсуа… У тебе після вчорашньої гулянки нічого не пропало?

Слова важко гупнули в сонячне сплетіння, аж дух перехопило. Звідки йому відомо?…

— Припустимо… — обережно протягнув я. Джиммі міг знати такі подробиці у двох випадках: або він щось бачив, або сам і поцупив картину.

— Учора, коли ми вийшли від тебе, хлопці порозбігалися хто куди, і мені випала доля проводжати п’яного Юра. Але запевняю, він був тверезим!

— Поясни, — я склав руки на грудях, вслухаючись у шепіт друга.

Сяйнула блискавка. За стінами альтанки зашумував дощ.

— Щойно всі розпрощались, він припинив триматися за живіт, глянув на мене цілком ясно та попросив іти своєю дорогою, бо має наче якісь термінові справи. Я спробував сперечатись, але Юр озвірів та заквапився геть. У метушні в нього з сумки вивалилося щось… Якийсь металевий тубус. Я гукнув його, зауваживши, що він дещо загубив. Акробат висмикнув у мене циліндр та наказав нікому не говорити про цю річ, бо це дуже, дуже таємна інформація… Мені чомусь здалося, що та штука належить не йому, хоча… Може, я помиляюсь. Але, коли після вистави ми одягалися в гримерці, його торба була порожньою. Тільки якісь папери. Я помітив, як він їх складав.

Я кілька митей спозирав Джиммі, силкуючись збагнути, бреше він чи ні. Але друг настільки хвилювався, аж розчервонівся, що сумнівів не зоставалось. Тим більше я сам близько години тому підозрював Юра.

— Ти маєш рацію, — клацнув зубами від злості. — Циліндр — мій!