Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Що б я побачив у тій Кімнаті? Лілі в муках через те, що не зміг її вборонити, її захололе тіло на міському смітнику, куди вижбурюють трупи винуватців… І все через мене.

— А потім, — видушила вона ледь чутно, — тебе знову допитують. Та переконують, що все це справдиться, якщо не виконаєш державний обов’язок… Дівчата подейкують, що таки справджується. Подібні випадки — не рідкість.

— Не виконаєш обов’язок? Тобто не розкаєшся?

— Не тільки, Франсуа, — вона знову ховала очі.

— Що ще?

— Ми, мешканки будинку пані Арабеску, мусимо сповіщати про все, що дізнаємося від клієнтів…

Що вона говорить? Не второпаю… Тобто вона мусила доповідати і про мене теж? Раптовий здогад не вкладався в голові. І їм відомо, що я хапався за ніж, погрожуючи вбити Інквізитора? Із недовірою втупився в дівчину. Ні, вона не могла, тільки не Лілі.

— І ти… — почав я.

— Я верзла нісенітниці. Вони, певно, збагнули, бо відправляли мене до Кімнати тричі.

— Тричі?

Господи, хіба це під силу слабосилому дівчиську?! Я схопився, готовий гнати кудись, трощити, руйнувати, вбивати кожного, хто завдав їй найменшої шкоди.

— Чому ти мовчала? — вигукнув я. — Навіщо мучилась? Мусила розказати все, що знаєш! Заради Бога, чому?! Ти ж могла загинути від страху, серце б не витримало — і край! — я впав у крісло, тоді знову підскочив та забігав кімнатою.

Вона безмовно спозирала безглузду метушню. Тоді встала й торкнулася мого чола.

— У тебе знову температура…

— Лілі! Ти ледь не померла, розумієш! — я затрусив її за плечі.

— Ти справді вважаєш, що я могла би зрадити?…

Я пригорнув її, наче востаннє, наче втрачаю, уже втратив.

— Присягнися, присягнися, благаю, що наступного разу розкажеш усе, усе, що вони зволіють знати! Тільки збережи собі життя. Присягнися!

— Навіть не подумаю, — тихий голос пролунав упевнено, без жодних вагань.

— Яка ж ти вперта, чорт забирай! — спалахнув я. — Хіба ти не…