— Просто купа питань, щоб з’ясувати, чи усвідомлюю я свою провину. А тоді на завершення — Кімната Страху, — зіниці розширилися, майже заслонивши, вичавивши волошкову блакить. Вона досі боялась.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів я.
— Ти ніколи не чув про Кімнату Страху?
— Ні, жодного разу.
Лілі зітхнула. Тоді ще раз. А потім щось схоже на схлип випорснуло з її грудей. Сполохано озираючись, вона скулилася.
— Що? Скажи мені!
Я знову, знову, знов не спромігся її захистити…
— Після низки питань-відповідей, — почала вона тремтливим голосом, я пестив її волосся, силкуючись заспокоїти, — тебе доправляють у кімнату № 6. Сідаєш у спеціальне крісло — і тоді доктор на прізвище Різник (кумедно чи не так), — вона знову схлипнула, водночас криво всміхнувшись, — одягає на тебе шолом та вводить у вену якийсь розчин. І ти потрапляєш у страшний симулякр, квазіреальність, де зустрічаєшся з усіма своїми жахіттям. Бачиш те, чого найбільше боявся, і воно здійснюється, здійснюється… — вона на мить замружила очі, швидко вдихаючи повітря. Піт виступив на блідому чолі.
— І ти не усвідомлюєш, що це лише сон, чергові інквізиторські тортури?
— Ні. Здається, що все направду, — прошелестіла вона.
Що б я побачив у тій Кімнаті? Лілі в муках через те, що не зміг її вборонити, її захололе тіло на міському смітнику, куди вижбурюють трупи винуватців… І все через мене.
— А потім, — видушила вона ледь чутно, — тебе знову допитують. Та переконують, що все це справдиться, якщо не виконаєш державний обов’язок… Дівчата подейкують, що таки справджується. Подібні випадки — не рідкість.
— Не виконаєш обов’язок? Тобто не розкаєшся?
— Не тільки, Франсуа, — вона знову ховала очі.
— Що ще?
— Ми, мешканки будинку пані Арабеску, мусимо сповіщати про все, що дізнаємося від клієнтів…
Що вона говорить? Не второпаю… Тобто вона мусила доповідати і про мене теж? Раптовий здогад не вкладався в голові. І їм відомо, що я хапався за ніж, погрожуючи вбити Інквізитора? Із недовірою втупився в дівчину. Ні, вона не могла, тільки не Лілі.
— І ти… — почав я.
— Я верзла нісенітниці. Вони, певно, збагнули, бо відправляли мене до Кімнати тричі.
— Тричі?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 40. Приємного читання.