Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Усе я розумію, Франсуа, — волошкові очі гляділи рішуче й серйозно. — Просто я тебе кохаю.

Хмара шпарких метеликів вироїлась усередині. Я кружляв Лілі в обіймах, вона сміялася, повз нас мчали десятки стін, вікон, дверей, дощів, десятки міст на ім’я N. Пальці змішувалися з пасмами її волосся, що зміями впліталось у мене, тіло пекло нещадним полум'ям, жаркішим за інквізиторські багаття. Я був нею, а вона мною. Ми мали єдине серце на двох, єдині діастолу та систолу, одні судини, думки, болі…

Пізніше я лежав поряд, долоня — біля її долоні, стегно — біля її стегна. Лілі дрімала.

Підвівся, згадавши, що скоро на репетицію, тож треба прийняти душ та щось попоїсти. З крана струменіла крижана вода, гарячу знову відключили. Дідько!

Лаючись, нахилився, аби дістати з-під ванної чималенький казан, у якому грів воду за таких обставин. Рука намацала металевий бік. Зненацька я усвідомив, що щось не так, чогось не вистачає. Ліг на підлогу, викидаючи з-під ванни геть усе — старі ганчірки, шматок мила, що закотився туди ще кілька років тому. Бракувало найважливішого, того, що могло б вартувати життя…

Може, вона провалилася під кахлі, аж до сусідів? Ну що за маячня, підлога ціла та неушкоджена. Або я сам сховав її в інший потайник? Та ну! Ще не страждаю на амнезію…

Але факт лишався незаперечним. Картина Ісаака щезла в потойбічні.

Глава 9

Спало на думку збудити Лілі, розказати, що малюнок зник, і тепер наді мною, а може, і над нами обома висить загроза. Але ж вона досі нічого не знала про дарунок пана Ісаака…

Я сів поряд на ліжку, подивився на м'які кучері, тендітну фігурку, на теплий сонний усміх і зрозумів, що треба мовчати. Що як її знову поволочуть до Кімнати Страху, нарядять у щільний чавунний шолом і змусять говорити, говорити, зізнаватись у нездійснених провинах? Навіщо сповіщати їй зайву інформацію, наражаючи на небезпеку?

Лілі хмурилася, стискала пальцями простирадло, ніби відала все наперед, ніби марила пророчим сном… А якщо це саме вона витягла тубус із картиною з-під ванни?

Струснув головою. Маячня! Зовсім утратив розум, перетворився на одного з юродивих, що сновигають Безіменним поясом. Дівчина кохала мене, ризикувала життям, щоби зберегти мої таємниці, вона б не змогла…

Я повільно вислизнув із кімнати, одягся та рушив до цирку.

Якщо не Лілі, тоді хто? Перевіряв власноруч, учора вдень циліндр лежав на місці. Увечері до квартирки завітали побратими-циркачі. Хтось із них?…

Можливо, кирпатий Красунчик, із родимою плямою на пів-обличчя? Він давно гострив на мене зуби, це ж очевидно. Та клоун навіть не підводився зі стільця.

Дресирувальник Санчо? Ззовні — чесний і правильний. Але це тим більше могло підштовхнути до Вартування, просто з ідейних поглядів.

Може, зрадником є Джиммі? Дурниця, ми — найкращі друзі. Він клопотався, вигоював мою рану, а згодом непокоївся через той сміливий жарт на Арені!

Зненацька ясним спалахом блимнула думка, шалене розуміння сповнило по вінця. Я спинився посеред дороги. Водії дратівливо тиснули на гальма, сигналили та лаялись.

Вартовим був акробат Юр! Так, хто ж іще! Він доскіпувався, де Лілі, ніби знущався, ніби краще за мене знав відповідь. Майже нічого не пив. А тоді раптом йому стало погано — і він помчав до ванної кімнати й замкнувся там на півгодини. За цей час можна двісті разів вийняти тубус із тайника та схоронити в торбі.

Або події відбувались інакше. Шлунок справді підвів, а на картину він наштовхнувся випадково, спочиваючи на підлозі після виснажливої блювоти, виверження всього випитого та з’їденого. І от Юр відшукав циліндр, утямив, що то якась єресь, інакодумство, або просто здивувався, чому малюнок ховають під ванною (отже, у ньому є щось злочинне!), і поніс на експертизу до Інквізиторія. Чи ще понесе.