Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Однак згодом, опанувавши себе, відзначив чудернацьку річ. Кілька квітів було розрізано надвоє, та з нашого боку стирчала лише половина маківки, що ніби зрослась зі свічадом. Може, поле продовжується десь там, у Задзеркаллі?

Я поділився химерною думкою з Лілі, але та зовсім не здивувалась і сказала:

— Знаєш, раніше я часто приходила сюди. Подобалося безгоміння і розкішний краєвид. Деколи малювала. А в художників око дуже пильне. Давно помітила, що Межа начеб трохи штучна. Бо хіба може існувати тільки одна половина квітки? — вона вказала на один із маків. — Де тоді друга?

Ми замислено принишкли. Я розмірковував про Ісаака: «Може, поле, котре він зобразив, — щось більше, ніж старечі побрехеньки? А нічні видіння, які часом навідуються до мене, мають під собою реальну основу?»

— Що як є інший світ? — промовив уголос, лякаючись власного здогаду.

Лілі мовчки зблиснула поглядом. Я підступив до люстра та з острахом торкнувся гладкої поверхні. Що як мій палець зникне в Позамежжі? Усіляке може трапитись. Утім, палець лишився на місці, а дзеркальна гладінь виявилась прохолодною та трохи вогкою від вечірньої роси. Осмілівши, я притиснувся вухом до свічада, замружив повіки та заходився слухати.

— Ну що? — вдумливо спитала Лілі.

— Не знаю… Ніби нічого.

Вражало те, що вона сприймала мої химерні дії (котрі сам не усвідомлював) цілком серйозно, без жодного насміху.

…Ми зосталися в Безіменному поясі до самісінької ночі. Дівчина малювала маки, а я споглядав небо, що видавалося тут дещо інакшим, ніж усюди.

Зморена чи сп’яніла від квіткових пахощів, Лілі задрімала. Я ж сидів поряд, охороняючи її сон від потойбічної загрози, що вчувалася в повітрі, линула з боку міста… Хоча, може, то хмільний маків цвіт чи неосяжне люстро запалювали непоясненну тривогу.

Глава 8

Віковічна Межа вабила, манила, кликала, та я повсякчас вертався до Безіменного поясу, деколи з Лілі, іншим разом наодинці. Годинами спозирав чарівну гладінь, притулявся до неї спиною та куняв.

Упивавсь очима у відображення — і мені ввижалося, що бачу не своє обличчя чи хмарочоси, вулиці, площі, а задзеркальне жовто-зелене море з полум’яними барвами маків. Прислухався — і марились незнані звуки, переспіви пташок, або ж тиша та шелест трав. Може, справді мої вуха вловлювали те, що коїлося по той бік, чи то маків цвіт навіював дурман та омани чуттів.

Утім, за кілька тижнів я майже впевнився в ідеї про казкову позамежну країну. Часто діставав зі сховку картину пана Ісаака, роздивлявся кожен мазок та все більше переконувався, що саме так виглядає світ там…

Крім того, згадував щоденник Великої Матері. У ньому щось ішлося про інших володарів та, здається, навіть інший космос — Елізій… Чи, може, то ще одна назва міста N.?

Але найдужче мене бентежила звістка про чудодійний еліксир, що наділяв вічним життям. Виходить, Велика Мати та Інквізитор були не янголами, чи божими посланцями, як казала мама. А пересічними людьми, хлопцем і дівчиною, такими, як ми з Лілі, котрим поталанило випити нектар безсмертя. Але трунок дарував не лише нескінченну юність, він позбавляв пам’яті, занурював у туман, як іноді вариво горбаня Шмідта.

Може, тим інгредієнтом, що шукає Велика Мати, є звичайний мак — охоронець і Вартовий міста сп’яніння, сну та забуття?

З моменту відвідин володарки я постійно помічав на собі чийсь невсипущий позір. Навіть коли зоставався наодинці вдома, навіть коли лягав у ліжко, а тим паче крутився поміж людей. Однак з’ясувати особу таємного наглядача, чи наглядачів, не видавалося можливим.

Я не висловлював жодного огудного слова, жодного жарту, що його спромоглися б потрактувати подвійно, жодної незгоди з позицією влади. Страшився, ні, не за себе, а за маленьку чорняву дівчинку, що відбувала покуту в будинку пані Арабеску. Чи замовила Велика Мати за неї слово, як обіцяла? Дуже сумнівно. У будь-якому разі, до себе правителька більше не запрошувала, проте відвідувала кожну мою виставу, й опісля я завжди знаходив у гримерці мішечок із грошима.