Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

— Не сумніваюся, пане клоуне, — Велика Мати лагідно посміхалась, та льодяні очі гляділи суворо й безжально. — Але мушу попередити, — раптом додала вона, — будьте обережні. Великий Інквізитор не схвалює сміливих жартів, а митців узагалі ледве терпить.

Я здригнувся, уявляючи, чим може завершитись сьогоднішній вечір. Ще раз вклонився та заквапився геть. Геть із палацу, де з усіх боків витріщаються недремні очі, швидше додому, на горище — до мого прихистку з хиткими стінами та дірчастою стелею. Хоча ні, гей, я ж маю гроші! До Лілі!

І все ж треба пам’ятати про обережність. Якщо Велика Мати має щонайменшу підозру, за мною стежитимуть. Удвічі ретельніше, ніж досі.

* * *

Лілі простяглася серед жовто-зелених хвиль, що здавалися сірими в півтемряві. Гнучкі стебла лоскотали її щоки, плечі, вплітались у волосся. Криваві квіти жаріли у чорних пасмах. Вона спала.

Над нами миготіли столітні зорі. Я випростав руку, щоби вхопити їхні кілкі боки, та пальці ловили лише порожнє повітря. Подивився праворуч і вгледів своє відображення у велетенському дзеркалі, що відбивало і поле, і місто, і навіть небесні вогники — увесь світ був у ньому, усе кохання та страх.

Лілі привела мене сюди надвечір. Спершу боявсь іти поночі в Безіменний пояс, бо хтозна, які чудовиська могли стрітися дорогою. Чи, може, не чудовиська, а вовкуваті люди, позбавлені останньої крихти надії, безумці, причинні, юродиві. Однак я врешті піддався дівочим умовлянням та згодився.

Ми дісталися Безіменного поясу, коли вже сутеніло. І перше, що я побачив, — тонка смуга трави, метрів із десять, та маки, полум’яні маки повсюди. А трохи далі — неозоре дзеркало, що здіймалося вгору, ген до небес. Я завмер і нажахано сіпнувся, бо одразу згадав картину Ісаака. Будь-який натяк на неї викликав у нутрощах судоми та незбагненне тремтіння. Майже відчував, як важка рука лягає на плече, та залізний голос сичить:

— Пане Франсуа?

Однак згодом, опанувавши себе, відзначив чудернацьку річ. Кілька квітів було розрізано надвоє, та з нашого боку стирчала лише половина маківки, що ніби зрослась зі свічадом. Може, поле продовжується десь там, у Задзеркаллі?

Я поділився химерною думкою з Лілі, але та зовсім не здивувалась і сказала:

— Знаєш, раніше я часто приходила сюди. Подобалося безгоміння і розкішний краєвид. Деколи малювала. А в художників око дуже пильне. Давно помітила, що Межа начеб трохи штучна. Бо хіба може існувати тільки одна половина квітки? — вона вказала на один із маків. — Де тоді друга?

Ми замислено принишкли. Я розмірковував про Ісаака: «Може, поле, котре він зобразив, — щось більше, ніж старечі побрехеньки? А нічні видіння, які часом навідуються до мене, мають під собою реальну основу?»

— Що як є інший світ? — промовив уголос, лякаючись власного здогаду.

Лілі мовчки зблиснула поглядом. Я підступив до люстра та з острахом торкнувся гладкої поверхні. Що як мій палець зникне в Позамежжі? Усіляке може трапитись. Утім, палець лишився на місці, а дзеркальна гладінь виявилась прохолодною та трохи вогкою від вечірньої роси. Осмілівши, я притиснувся вухом до свічада, замружив повіки та заходився слухати.

— Ну що? — вдумливо спитала Лілі.

— Не знаю… Ніби нічого.

Вражало те, що вона сприймала мої химерні дії (котрі сам не усвідомлював) цілком серйозно, без жодного насміху.

…Ми зосталися в Безіменному поясі до самісінької ночі. Дівчина малювала маки, а я споглядав небо, що видавалося тут дещо інакшим, ніж усюди.

Зморена чи сп’яніла від квіткових пахощів, Лілі задрімала. Я ж сидів поряд, охороняючи її сон від потойбічної загрози, що вчувалася в повітрі, линула з боку міста… Хоча, може, то хмільний маків цвіт чи неосяжне люстро запалювали непоясненну тривогу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 37. Приємного читання.