Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Що ж, може, і так. Нехай у лігу гладіаторів, хоч від сьогодні. Аби Лілі була вільна й більше жодна потвора не здумала…

— Я згоден!

— Юначе, — Велика Мати глузливо примружилась, — сподіваюся, Ви тямите, на що погоджуєтесь?

— Цілком.

Повелителька підвелася, ступила до вікна й кілька хвилин дивилась на темне небо й зорі. Не обертаючись, мовила:

— Бачу, що Ваші почуття, Франсуа, щирі. Це викликає повагу. Але, на жаль, я не в змозі відмінити вирок, адже його виніс Великий Інквізитор.

Нерозуміння, а тоді злість (навіщо, навіщо вона дарувала примарну надію?) вибухнули всередині вогнецвітом і попливли пекучими ріками по судинах, змішуючись із білокрівцями страху.

— Тому лише він здатний амністувати вашу підопічну. Єдине, що я можу вдіяти, — закинути за Вас слівце.

— Дякую, пані, — схилив голову, ховаючи їдкий погляд. Можливо, Велика Мати так витончено мститься за те, що я прочитав її сповідь?

— А нині, аби трохи зарадити Вашому жалю… — вона відкрила ящик столу та поклала переді мною чималенький пузатий мішечок. — Тримайте. Тут вистачить, аби провести більше часу з вашою красунею. А якщо подальші дотепи вдаватимуться вам не гірше, я звелю призначити щомісячне утримання.

Яке Заохочення! Тож мені виплачуватимуть чималеньку суму щомісяця! Цікаво, винагорода розповсюджується на те півріччя, коли скнітиму в гетто?

— Дякую, Місяцелика пані, за Заохочення! — проказав я усталену формулу вдячності та позадкував до дверей. — Намагатимуся виправдати Вашу довіру.

— Не сумніваюся, пане клоуне, — Велика Мати лагідно посміхалась, та льодяні очі гляділи суворо й безжально. — Але мушу попередити, — раптом додала вона, — будьте обережні. Великий Інквізитор не схвалює сміливих жартів, а митців узагалі ледве терпить.

Я здригнувся, уявляючи, чим може завершитись сьогоднішній вечір. Ще раз вклонився та заквапився геть. Геть із палацу, де з усіх боків витріщаються недремні очі, швидше додому, на горище — до мого прихистку з хиткими стінами та дірчастою стелею. Хоча ні, гей, я ж маю гроші! До Лілі!

І все ж треба пам’ятати про обережність. Якщо Велика Мати має щонайменшу підозру, за мною стежитимуть. Удвічі ретельніше, ніж досі.

Лілі простяглася серед жовто-зелених хвиль, що здавалися сірими в півтемряві. Гнучкі стебла лоскотали її щоки, плечі, вплітались у волосся. Криваві квіти жаріли у чорних пасмах. Вона спала.

Над нами миготіли столітні зорі. Я випростав руку, щоби вхопити їхні кілкі боки, та пальці ловили лише порожнє повітря. Подивився праворуч і вгледів своє відображення у велетенському дзеркалі, що відбивало і поле, і місто, і навіть небесні вогники — увесь світ був у ньому, усе кохання та страх.

Лілі привела мене сюди надвечір. Спершу боявсь іти поночі в Безіменний пояс, бо хтозна, які чудовиська могли стрітися дорогою. Чи, може, не чудовиська, а вовкуваті люди, позбавлені останньої крихти надії, безумці, причинні, юродиві. Однак я врешті піддався дівочим умовлянням та згодився.

Ми дісталися Безіменного поясу, коли вже сутеніло. І перше, що я побачив, — тонка смуга трави, метрів із десять, та маки, полум’яні маки повсюди. А трохи далі — неозоре дзеркало, що здіймалося вгору, ген до небес. Я завмер і нажахано сіпнувся, бо одразу згадав картину Ісаака. Будь-який натяк на неї викликав у нутрощах судоми та незбагненне тремтіння. Майже відчував, як важка рука лягає на плече, та залізний голос сичить:

— Пане Франсуа?