Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Велика Мати воліє Вас бачити. Сьогодні після вистави, у неї в кабінеті. Я зайду по Вас за годину та доправлю до палацу.

Я силувався вгадати з байдужого обличчя вояка, що обіцяє раптове запрошення. Чи віщує воно щастя та визволення для Ліл, чи грошову винагороду, чи мене заарештують і потягнуть до буцегарні, де гнитиму, ніким не взнаний, таємно осуджений, як, можливо, гниє мій батько? Або ж Великий Інквізитор влаштує взірцеву розправу…

— То що мені переказати Великій Матері? — вимогливо прорік гладіатор.

Певно, я кілька хвилин німував. Кинув оком на Джиммі — увесь його вигляд зауважував: «От! Я ж попереджав!»

— Передайте, що я матиму за честь прийняти її запрошення. Чекатиму Вас коло входу до гримерної.

М’ясистий парубок коротко кивнув та, карбуючи кроки, попрямував геть.

— Що б це могло означати? — замислено пробурмотів я.

— Друже, не хочу висловлювати якісь припущення, але прошу, будь обережним, — занепокоєно пробасив Джиммі.

— Буду, куди я дінуся, — буркнув у відповідь.

Я простував уперед світлим коридором. З обох боків височіли дзеркальні стіни з уламків люстер, що відображали мої кульгаві кроки та виважену ходу двох гладіаторів позаду. А ще звідусіль назирали намальовані очі: сині, зелені, чорні, навіть червоні. Здавалося, що за кожною парою причаївся невидимий Вартовий. Він пильнував, запам’ятовував найдрібніший рух, щось шкрябав у блокноті, аби потім віднести ті цидулки куди треба. У голові зринула думка: «Цікаво, за Великою Матір’ю теж стежать?»

Металеві, непроникні двері, по три метри заввишки та завширшки, розчинились, ніби здоровенний залізний рот, готовий поглинути мене з помислами, бажаннями, мріями.

— Заходьте, пане Франсуа, та зачекайте трохи. Володарка скоро прийде, — прогудів один із гладіаторів, вказуючи рукою на прохід.

Щойно я увійшов, двері з ляскотом та подзвоном зімкнулися, наче щелепи. Усередині виявилось досить затишно. Круглий стіл, кілька крісел навколо, шафи з електронними чипами і, це ж треба, паперовими книгами! Нині вони траплялися рідко, бо вже бозна-відколи люди користались для читання численними пристроями: сонцефонами чи хоча б комп’ютерами.

До стіни приліпився старезний годинник. Мабуть, вікував сотні або навіть тисячі років, доповідаючи час від початку світу, від народження Великої Матері.

Я підступив до столу, де досі відлежувалася купа списаних аркушів. Літери — акуратні, ніби витесані з каменю чи граніту, з гострими кінчиками. Так деколи пишуть маленькі діти, ще непевно, але старанно, вимальовуючи кожен штрих, наче таємний знак Усесвіту.

Горішній лист зненацька привернув увагу. Я прочитав:

«Мені нудно. Дуже нудно. Більше не втішають циркові та театральні вистави, не розважають музиканти, змагання гладіаторів утратили всілякий сенс. Та зупинити ці марні вбивства я також не можу. Народу подобається. Що як люди здіймуть повстання, якщо позбавити їх завсідних видовищ?

Великий Інквізитор повсюди стежить за мною. Здається, навіть на його потилиці виросли очі. Для чого?

Хоча який він Інквізитор… Це ж мій любий чорнявець, милий коханий Франц. Утім, він змінився за два з половиною століття. Певно, змінилась і я.

Він більше мною не цікавиться. Навіть не ревнує, коли наказую розповсюджувати чутки про коханців та шанувальників. Звісно, адже знає, що то все брехня. Його інформатори працюють якнайкраще.