— Вітаю, Франсуа, — рознісся кабінетом хрипуватий голос Великої Матері.
«Помітила, вона помітила!» — несамовито волав переляканий мозок. «Повільно повернися до неї та відійди від столу. Жодних рвучких рухів. Інакше впевниться, що ти бачив», — почувся в голові інший голос — виважений, батьків.
Я глянув на Велику Матір, розтягнув рот у щасливому вишкірі та повагом пошкутильгав до неї.
— Прекрасна володарко! Я радий, що Ви запросили мене на гостини до цього незрівнянного палацу!
Єдиним виходом лишалося блазнювання, а на цій справі я таки розумівся.
— Ну все, годі клеїти дурня! — посміхнулася вона та вдавано посварилась указівним пальцем.
Отже, відволіклась. Але все ж, чи підозрює, що я довідався її таємницю?
— Ти, клоуне, мені нагадуєш декого. Такий же іронічний, сміливий. І зовні схожий: чорнявий, із темними очима. Твої жарти припали мені до смаку. Зізнаюся, вже давно так не сміялась…
«Кого це я їй нагадав?» Думки баламутилися, ніби одурманені чар-зіллям. Що як правителька про все знає? І після словесних реверансів натисне спеціальну кнопку десь поряд зі столом, викличе солдатів чи самого Верховного Ката — і тоді шукай вітра в полі!
Можна вистрибнути у вікно, не чекаючи бійців, до нього лише кілька кроків. Який тут поверх? Ми піднімалися на ліфті… Наче третій чи четвертий. А Лілі? Чи сповістять її, що мене ув’язнили? Ха-ха! Ще чого! Вона ж так само бранка, без точних строків та помилувань, без права на голос чи амністію. Має тільки право на надію, що колись про неї спам’ятають та знімуть нарешті анафему.
— Я щасливий, що зміг розважити Вас, шановна пані, — відказав, нахиливши голову в напівуклоні.
— Я дуже люблю мистецтво, юначе, та відчайдухів, на кшталт Вас. Власне, наші з Великим Інквізитором погляди на творчість різняться. Утім, він владарює в місті за правом, бо зробив для нього більше, ніж я. Тому жодне з його рішень не підлягає обговоренню.
Я не міг утямити, куди вона хилить і до чого ці розмови. Може, провокує висловити якусь незгоду з владою, щоби потім звинуватити? Е-е-е, ні, ясновельможна пані, не такий уже я дурний.
— Мені хотілося б якось зарадити вашому нужденному становищу, — вела далі Велика Мати, — та віддячити за сумлінну працю. Просіть будь-якої винагороди, грошей та почестей.
Я недовірливо наставився на неї, а у скронях тим часом рокотіли фанфари. Це був шанс, справжня можливість визволити Лілі з полону.
— Сонцесяйна володарко, — уривчасто почав я, — мені не потрібні ні гроші, ні почесті.
Велика Мати склала руки на грудях та зиркнула недовірливо. Я продовжив:
— Є одна дівчина, на ім’я Лілі. Зовсім юна, двадцятилітня. Її звинуватили в культі тіла, хоча вона лише малювала картини. От уже три роки вона животіє в будинку пані Арабеску, змушена чинити страшні, огидні речі проти власної волі. Але ж Лілі не винна!
— У місті N. панує правосуддя, — мова очільниці — сталева, наче ворожа куля. — Невинних не засуджують.
Я збагнув, що припустився помилки, виказавши свої розмисли. Пані, звісно, відмовить, а мене відправлять, куди слід…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 35. Приємного читання.