Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

«Кого це я їй нагадав?» Думки баламутилися, ніби одурманені чар-зіллям. Що як правителька про все знає? І після словесних реверансів натисне спеціальну кнопку десь поряд зі столом, викличе солдатів чи самого Верховного Ката — і тоді шукай вітра в полі!

Можна вистрибнути у вікно, не чекаючи бійців, до нього лише кілька кроків. Який тут поверх? Ми піднімалися на ліфті… Наче третій чи четвертий. А Лілі? Чи сповістять її, що мене ув’язнили? Ха-ха! Ще чого! Вона ж так само бранка, без точних строків та помилувань, без права на голос чи амністію. Має тільки право на надію, що колись про неї спам’ятають та знімуть нарешті анафему.

— Я щасливий, що зміг розважити Вас, шановна пані, — відказав, нахиливши голову в напівуклоні.

— Я дуже люблю мистецтво, юначе, та відчайдухів, на кшталт Вас. Власне, наші з Великим Інквізитором погляди на творчість різняться. Утім, він владарює в місті за правом, бо зробив для нього більше, ніж я. Тому жодне з його рішень не підлягає обговоренню.

Я не міг утямити, куди вона хилить і до чого ці розмови. Може, провокує висловити якусь незгоду з владою, щоби потім звинуватити? Е-е-е, ні, ясновельможна пані, не такий уже я дурний.

— Мені хотілося б якось зарадити вашому нужденному становищу, — вела далі Велика Мати, — та віддячити за сумлінну працю. Просіть будь-якої винагороди, грошей та почестей.

Я недовірливо наставився на неї, а у скронях тим часом рокотіли фанфари. Це був шанс, справжня можливість визволити Лілі з полону.

— Сонцесяйна володарко, — уривчасто почав я, — мені не потрібні ні гроші, ні почесті.

Велика Мати склала руки на грудях та зиркнула недовірливо. Я продовжив:

— Є одна дівчина, на ім’я Лілі. Зовсім юна, двадцятилітня. Її звинуватили в культі тіла, хоча вона лише малювала картини. От уже три роки вона животіє в будинку пані Арабеску, змушена чинити страшні, огидні речі проти власної волі. Але ж Лілі не винна!

— У місті N. панує правосуддя, — мова очільниці — сталева, наче ворожа куля. — Невинних не засуджують.

Я збагнув, що припустився помилки, виказавши свої розмисли. Пані, звісно, відмовить, а мене відправлять, куди слід…

— Я зовсім інше мав на увазі, — забурмотів, силкуючись виправити ситуацію. — Минуло багато часу, Лілі усвідомила свою провину й благає про помилування. Вірнішої підданої, ніж вона, не знайти.

Велика Мати в глибокій задумі обійшла навколо столу та сіла якраз на те місце, де були розкидані папери. Прискіпливий погляд блукав по дерев'яній поверхні. Зараз вона зауважить, що записи складені не в тому порядку, що хтось їх читав, і хто б це був, як не я. Простиглий страх врізався в серце ядучими колючками. Повітря враз забракло, ніби не стояв тут, під пильним оком властительки, а мчав, біг уже кілька довгих годин.

— Поясніть мені, юначе… — Її рот ворушився повільно, дуже повільно.

Увижалося, ще мить — і з нього виповзуть слизькі гадюки, кобри чи вискочать зграї отруйних ропух, а може, ящірок і жалитимуть мене, катуватимуть, аби зізнався, виказав усе. І про читані папірці, і про ненависть до Інквізитора, і про картину. Труснув головою, змушуючи себе зосередитись.

— Поясніть мені, який Ваш інтерес? Що Вам до тієї дівчини? Просіть щось для себе, — Велика Мати неприязно спозирала мене.

— Я і прошу, Ваша Ясновельможносте, — видихнув я. — Кохаю Лілі понад життя.

— Понад життя, говорите? Чула я таких… — можновладиця посміхнулася краєчком губ і раптом, звівши брови, процідила: — А що як я скажу, що виконаю Ваше прохання, але Ви мусите стати одним із моїх гладіаторів? Це дуже почесно, але, на жаль, жоден із них довго не живе… — вона зітхнула з награним співчуттям.

Ну, як тобі, Франсуа? Наче й нагородила і водночас розправилась із тим, хто пхає ніс не в свою справу.