Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Франц рідко навідується ночами, бо вважає, що в усіх лихоліттях винна я та клятий еліксир. Бачить Господь, згрішила, та хто міг припустити, що безсмертя виявиться такою страшною карою.

Відчуваю, що дія чарівного напою скоро зійде нанівець і ми почнемо старіти, як звичайні смертні, як колись старіли наші сини та доньки. Щоночі прокидаюся від жахної мари. Сниться, ніби зморшки зорали чоло, руки вкрились глибокими ринвами та рудими потворними плямами, тіло обважніло та ледь пересувається. Франц помер, і я зосталась на самоті.

І тоді з новою силою хапаюся за рештки життя, збираю вчених, експериментую, аби тільки досягти успіху, відновити формулу нектару, згадати загублений інгредієнт… Я хочу жити, жити!

Великий Інквізитор винуватить не лише мене, а й дурних здичавілих людців, бо, якби ті жили по совісті, настала б золота доба. І він юшить кров, ламає кістки, різьбить тавра, роздмухує багаття, щоби вичистити, дезінфікувати місто… Я волію сперечатися, навіть роблю це деколи, але ж… Він володіє Всесвітом і моїм серцем. Від початку віків і до скону.

Щопівроку дарую людям свободу, сподіваючись, що порядкуватимуть нею розумно. Та вони стягаються в юрмища, пиячать донесхочу, влаштовують оргії… Хоча відають, що Священна Варта ніколи не спить та взимку на них чекатиме покарання. І я шаленію, регочу, валюся з ніг од хмелю разом із ними. Бо чим є душа можновладця, як не тим, що створили його піддані? Містяни щодня народжують мене наново.

Але безсмертя, чи, радше, чудодійний напій (від Бога він? від диявола?) має особливість. Я втрачаю пам’ять, мозок обертається на чорну, незглибиму прірву. Щодня забуваю якусь крихту, дещицю з минулого життя й іноді вже не збагну, що трапилося насправді, а що собі вигадала. Чи кермували світом Альфа, Бета та Гамма, чи лише я та Великий Інквізитор, чи був Бенге моїм батьком, чи тільки володарем прадавнього Елізія, чи існував колись сам Елізій, чи повсякчас панувало місто N. — сотні, тисячі, мільйони, мільярди років. Чи зустрічала я сміливого, затятого чорнявця, на ім’я Франц, чи мали ми сина та доньку, чи кохала лишень Великого Інквізитора, могутнього і безплідного, як і Велика Мати…

Останні п’ятдесят років записую все, що відбувається, у щоденник чи просто на клаптях паперу. Незліченні стоси сховані в моїй бібліотеці, і часом перечитую їх, аби згадати.

Думки все більше грузнуть у тумані, у сні, у далекому мареві. Чи знала я дівчину, на ім’я Ліка Ставроді, чи були ми подругами або сестрами?… Але ні, ні, ще не все понівечено, я пам’ятаю своє єство, я відаю справжнє ім’я!

Я — Ліка. Ліка Ставроді».

Голову сповнили в’юнкі мислі, що роїлись, плуталися та збивали з пантелику. Я закляк. Невже Велика Мати та Інквізитор — не вічні? Вони — звичайні люди? Про який Елізій ідеться? Хто такі Альфа, Бета й Гамма? Невже існував якийсь інший світ, окрім міста N.?

Я заходився безсоромно копирсатись у паперах, прагнучи відшукати ще бодай щось, осягнути таємницю володарки. Годинник невпинно клацав, такав, цоркотів вусами-стрілками. На столі знайшлось із десяток аркушів, схожих один на одний, наче з копіювального апарату. З верхнього кутка аж донизу — два ті самі слова: «Ліка Ставроді». Десь посередині листка, чи ближче до кінця, напис зазвичай уривався, наче ламавсь невидимий грифель чи витікало з ручки чорнило. Натомість по всій білій площині простягались інакші словеса: «Велика Мати». Ввижалося, ніби ці папірці всотали боротьбу двох сутностей, сіамських близнюків, єдиних і неподільних, але різних, нещадно різних. І одна з них, дужча, грізніша, лютіша, завжди перемагала, душила, вичавлювала кров із іншої.

Зненацька двері позаду погрозливо ляснули іржавими щелепами, я саме втупився в черговий документ.

— Вітаю, Франсуа, — рознісся кабінетом хрипуватий голос Великої Матері.

«Помітила, вона помітила!» — несамовито волав переляканий мозок. «Повільно повернися до неї та відійди від столу. Жодних рвучких рухів. Інакше впевниться, що ти бачив», — почувся в голові інший голос — виважений, батьків.

Я глянув на Велику Матір, розтягнув рот у щасливому вишкірі та повагом пошкутильгав до неї.

— Прекрасна володарко! Я радий, що Ви запросили мене на гостини до цього незрівнянного палацу!

Єдиним виходом лишалося блазнювання, а на цій справі я таки розумівся.

— Ну все, годі клеїти дурня! — посміхнулася вона та вдавано посварилась указівним пальцем.

Отже, відволіклась. Але все ж, чи підозрює, що я довідався її таємницю?

— Ти, клоуне, мені нагадуєш декого. Такий же іронічний, сміливий. І зовні схожий: чорнявий, із темними очима. Твої жарти припали мені до смаку. Зізнаюся, вже давно так не сміялась…