Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Тільки Джиммі, мій найкращий друг, майже брат, не змінився. Ми часто гомоніли про те про се, я розповідав про Ліл та прагнення відкупити її. Але зберігав у секреті причину покарання і, головне, нещодавно народжену ненависть до Інквізитора. Хтозна… Можливо, чиїсь підступні вуха вслухаються в наші теревені, або ж Джиммі сам… Ні, стоп, оце вже цілковите безглуздя.

Друг натомість переказував деталі стосунків із новими дівчатами, що, втім, надовго не затримувались.

Звісно, ми говорили й про мистецтво, про цирк, сміх та жарти. Джиммі жалівся, що його спіткала творча криза й наливався хмільними напоями, щоби пробудити Музу. Утім, непоступлива сплюха дрімала далі, і клоун хмурнів та впадав у мовчанку.

Я не міг спокійно спостерігати ті мордування, тому підкидав приятелю помічні ідеї для номерів. Той дякував, довго тис руку та кудись тікав. Певно, вигадувати текст.

І от чергова вистава. Людей зібралася тьма-тьмуща, адже сьогодні Велика Мати вшанувала циркачів своєю присутністю.

Публіка раділа й шумувала, наче бентежний потік. Я клеїв дурня, прагнучи заволодіти увагою правительки. Бо на неї, саме на неї сподівався. Лише вона могла протистояти тиранії Великого Інквізитора.

Я ззирнувся із Матір’ю, що сиділа серед могутніх гладіаторів. Напівоголена, із тонким станом, вона спиралася рукою в стегна, пила трунок із пузатої пляшки та нестримно реготала.

У лізі гладіаторів відбували спокуту чоловіки, що скоїли гріх № 5 — культ тіла. І одним із їхніх найлегших обов’язків була охорона володарки.

Серед бійців виживали найсильніші. Щотижня, у суботу чи неділю, точилися видовищні змагання між членами ліги. За правилами гри один із супротивників мусив померти, тож кожен боровся за власне існування. Старі та слабосилі гинули в найпершій битві. Досвідчені ж вояки не відали жалю. Утім, навіть міцні, витривалі та спритні гладіатори не мали цілковитої впевненості в тому, що вистоять. Криваві бенкети звеселяли Велику Матір, тому траплялися регулярно. І рано чи пізно всіх звитяжців чекала смерть на Арені. Та наймення повелительки бриніло в їхніх вустах незмінним:

«Найдобріша з Найдобріших!»

Подейкували, що під ліжком Пані ховала гострий кинджал. Зубате вістря впивалося в горлянки невдатних коханців.

Їй-богу, то лише чутки.

«Наймудріша з Наймудріших!»

До Великої Матері приходили з поклонами молоді дівчата та зважувались на будь-які випробування, аби служити їй. Тих, хто в чомусь завинив, садовила на прив’язь у приймальні. Вони мали вдовольняти хіть усякого, хто завітав у справах до правительки.

Але, направду, люди часто балакають казна-що.

«Найвеличніша з Найвеличніших?»

Якісь нісенітниці лізли в мозок. «Ну ж бо, Франсуа, зосередься!», — промайнула витверезна думка.

Учора Красунчика закидали недоїдками та порожніми бляшанками. Публіка каверзувала, як примхлива жінка. А ще тиждень тому клоуна мало не на руках носили… «Скоротити зарплатню втричі!»

Я мусив вразити очільницю. Але як?

На язиці кружляли ризиковані слова. Залежно від настрою Великої Матері вони могли призвести чи до бурхливого успіху, чи до покарання… Урешті я глибоко вдихнув і виголосив: