Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

— Тсс! Тихо! — вона рвучко притисла палець до моїх губ. — Що як нас почують?

Нагадування про можливих Вартових неподалік спонукало схаменутися. Треба бути обачнішим. Що як солдати вдеруться сюди за чиєюсь намовою? Щойно я зчинив гріх № 9 — інакодумство. Цього досить, аби бути спаленим, коли зацарює Час покарання. А якщо ще додати тубус десь у надрах ванної кімнати… Що вони можуть зробити з Лілі?

Злякано замруживсь, а тоді опанувавши себе, продовжив пошепки:

— Що ти такого скоїла, що в сімнадцять років потрапила… туди?

— Малювала, — слів я майже не чув. Лише вгадував за порухом вуст, за виразом синіх, як лід, очей.

— І це твій гріх? — втупився в неї, силкуючись збагнути. — Адже я теж митець, але…

— Я малювала тіло, Франсуа.

— Тобто?

— Оголене тіло. Чоловіків, жінок. Приваблювала людська краса, вигини м’язів, що звивають кістки докупи. На мене донесла шкільна подруга, котрій мала необережність показати один зі своїх малюнків. Ти не подумай, — раптом заторохтіла Лілі, — я зображала зовсім різні речі. Деколи природу чи будинки, деколи наїдки чи квіти. А деколи людей. Чи кохання… Я… Я не хочу, щоб ти мене осуджував! — вона замовкла.

— Я? За що? Це ж мистецтво! Прояв твого таланту! Чому мушу тебе осуджувати? — кліпав очима.

— Вони казали, що я винна… — Її щоки побагряніли, на віях тремтіли срібні краплі ганьби.

— Хто? — заревів я, забувши про застереження та Вартових. — Яка паскуда?

— Усі, Франсуа. Кати, пані Арабеску, дівчата, колишні друзі. Батьки мене відцуралися… Досі пам’ятаю, що просичав Інквізитор, виголошуючи вирок: «Ти хочеш оголеного тіла? Ти матимеш його вдосталь щодня».

Я сів та здавив голову руками. Кортіло розколоти череп на друзки, викурити жаский циклон думок, що звірів, навіженів, нуртував, вився чорним вихором усередині. Лілі ж тоді було всього сімнадцять…

Тоді я схопився в несамовитому шалі, пошкутильгав на кухню. Навколо стелився туман, бачив лише ящик із кухонним приладдям.

...Ніж — єдина досяжна зброя. Стиснути в кулаці, як мстивий кіготь, зчавити, нехай крапає кров із подертої долоні. І простувати містом до палацу владної тварюки. Моє лезо — витончене, вигострене, пронизливе. Ось і він, як завжди, презирливо виламує брову. Великий і Жахливий, трясця твоїй матері. Раз — перший удар, другий, третій, злущувати шкіру, розпанахувати м’язи, заганяти глибше, рвати, гризти залізним іклом шматки м’яса. Між ребер, сильніше, з останніх сил! У самісіньке серце Інквізиції…

Отямився на кухонній підлозі. Лілі цідила на мене крижану воду зі склянки, гладила щоки, плечі.

— Тихше, тихше… Ну не треба… Чуєш… Ну…

Я здушив в обіймах її худеньке тільце, м’яке чорняве волосся пашіло лихом.

— Я помщуся за тебе. Помщуся… — шепотів, відчуваючи, як цупкі лабета розтинають потилицю.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 30. Приємного читання.