Я працював уже три доби в цілковитій знемозі. Ранками писав тексти для номерів, днями репетирував їх під суворим наглядом режисера, вечорами зривав лавину овацій на Арені.
Опісля вистави змивав грим та квапився за два квартали, на будівництво. Інквізиція зводила новий виховально-торгівельний центр, і робота не припинялась жодної миті. Тож я гарував у нічну зміну, тягаючи важкі каменюки, розмішуючи цемент, розвантажуючи сонцемобілі. Потім ледь живий від знесилення волікся додому (на щастя, шлях займав не більше двадцяти хвилин), падав на ліжко, інколи навіть не роздягаючись, та поринав у непробудний сон на чотири години. А на світанні все починалося спочатку.
Ще за кілька днів я нарешті отримав жадану відплату. Невелика купка купюр та гірка монет — досить, щоби забрати Лілі на цілу ніч.
Нісся, летів до знайомого будинку, схованого в хащах чагарників. Майже не зупиняючись на порозі, тицьнув у руки сторопілої пані Арабеску підготовлений мішечок, вимагаючи якнайшвидшої зустрічі з коханою.
Сині смутні очі та променистий усміх на блідому обличчі Лілі стали моєю нагородою. Протягом цього тижня вона ще більше схудла, плечі трохи схилилися під невидимим тягарем.
Ми сиділи в моїй квартирці неподалік від цирку, з тремтінням поглядаючи на безжальний годинник, здригаючись від цокоту стрілок. І тоді вона заговорила. Слова струмували, гатили, наче злива, що день у день розсікає небесну блакить над містом N.
Лілі казала, що скучила, чекала, а тоді раптом знітилась і дістала з кишені якийсь зіжмаканий клаптик паперу. Із дешевого жовтуватого полотна позирали очі, мої очі. Вона намалювала мене.
— То ти художниця?! — єдине, що зміг видушити я.
— Так. Колись була.
— Тебе теж ув’язнювали в гетто на півроку?
— Лише раз. Знаєш, туди ж відправляють із моменту повноліття, з шістнадцяти.
— А потім? — запитав, сахаючись відповіді.
— За рік опинилася вже там, де ти мене знайшов.
Я зметнувся на ноги та забігав кімнатою. Рана від кулі сушила полум’ям.
— Тобі було лише сімнадцять?! Ну тоді… Коли тебе звинуватили…
У горлі медузою застряг ковзкий клубок, затуливши вихід словам.
Лілі кивнула та спустила очі долі. Здається, вона… соромилась?
— Гей, чуєш, припини! — я присів навпроти та, узявши її за підборіддя, змусив підвести погляд. — Ти ні в чому не винна!
— Винна, Франсуа, винна, — уперто хитнула головою.
— У культі тіла? — я знову підскочив та грюкнув кулаком по стіні. — Та що це, в біса, за нісенітне звинувачення!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 29. Приємного читання.