Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— То ти художниця?! — єдине, що зміг видушити я.

— Так. Колись була.

— Тебе теж ув’язнювали в гетто на півроку?

— Лише раз. Знаєш, туди ж відправляють із моменту повноліття, з шістнадцяти.

— А потім? — запитав, сахаючись відповіді.

— За рік опинилася вже там, де ти мене знайшов.

Я зметнувся на ноги та забігав кімнатою. Рана від кулі сушила полум’ям.

— Тобі було лише сімнадцять?! Ну тоді… Коли тебе звинуватили…

У горлі медузою застряг ковзкий клубок, затуливши вихід словам.

Лілі кивнула та спустила очі долі. Здається, вона… соромилась?

— Гей, чуєш, припини! — я присів навпроти та, узявши її за підборіддя, змусив підвести погляд. — Ти ні в чому не винна!

— Винна, Франсуа, винна, — уперто хитнула головою.

— У культі тіла? — я знову підскочив та грюкнув кулаком по стіні. — Та що це, в біса, за нісенітне звинувачення!

— Тсс! Тихо! — вона рвучко притисла палець до моїх губ. — Що як нас почують?

Нагадування про можливих Вартових неподалік спонукало схаменутися. Треба бути обачнішим. Що як солдати вдеруться сюди за чиєюсь намовою? Щойно я зчинив гріх № 9 — інакодумство. Цього досить, аби бути спаленим, коли зацарює Час покарання. А якщо ще додати тубус десь у надрах ванної кімнати… Що вони можуть зробити з Лілі?

Злякано замруживсь, а тоді опанувавши себе, продовжив пошепки:

— Що ти такого скоїла, що в сімнадцять років потрапила… туди?

— Малювала, — слів я майже не чув. Лише вгадував за порухом вуст, за виразом синіх, як лід, очей.

— І це твій гріх? — втупився в неї, силкуючись збагнути. — Адже я теж митець, але…

— Я малювала тіло, Франсуа.