Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

І я втратив себе, спиваючи гіркоту солодких вуст, звільняючи її від шелестких тканин, що одна за одною спадали долі.

Темрява кипіла на наших розжарених тілах. Лілі здіймалася зібганою хвилею, відповідаючи на кожен дотик вигином, видихом, стогоном.

Може, була такою з усіма? Я на мить спинився, увіп’явшись поглядом в янголине обличчя.

— Франсуа… — прошепотіла та зціпила руки в мене за спиною.

І я забув про цілісінький світ, окрім неї одної.

— Я заберу тебе звідси, чуєш? Якнайшвидше, — пестив її підборіддя біля брами публічного будинку наступного вечора. Пані Арабеску невдоволено кахикала неподалік.

— Ні, Франсуа, не забереш.

— Ти мені не віриш? — труснув її плечі.

— Вірю. Але це неможливо.

Лілі зболено засміялась, чи, радше, схлипнула.

— Усе можливо. Геть усе. Я…

— Ваш час вичерпано, — їдке лящання старої курви прорізало барабанні перетинки.

— Ще хвилинку… — промимрив я.

— Ще хвилинка і викличу охорону. А вас, хлопче, більше на поріг не пущу, — напосіла хазяйка.

— Скоро повернуся. Чекай, — устиг проказати я до того, як кохані очі щезли за важкими залізними дверима.

Глава 6

Я стовбичу посеред вузької комірчини, навколо — стерильно-білі шпалери, одна зі стін — скляна та прозора, і за нею видніє інше приміщення, поки що пусте.

Зненацька двері до прихованої кімнати розчахуються й у них заходить Ділі. Кидаюся до скла, гупаю чимдуж, але воно зостається неушкодженим, тільки відлунює ледь чутним подзвоном. Волошкові очі благально спозирають мене, вуста безгучно ворушаться.

Двері розчиняються вдруге. Тепер поряд із Ділі — підстаркуватий чоловік. Він рясно пітніє, а масний погляд обмацує юне тіло, повите в манливі вбрання.

І я пізнаю таємну кімнату. Будинок пані Арабеску!