Книга III. Коли в місті N. дощить

Коли в місті N. дощить

Коли навкруги загусли сіро-фіолетові сутінки, зненацька усвідомив, що ми з Лілі вже кілька годин сидимо на лавці біля мого будинку та дивимось одне одному в очі.

Небо зойкнуло пташиним криком, щось загриміло та вибухнуло. Велетенська крапля, розміром із місто, із землю, вжалила щоку. Синя безодня судомилася та миготіла блисками від незнаної напруги. Насувалася злива.

Я зметнувся на ноги та, гукнувши: «Швидше!», ухопив долоню Лілі. Ми бігли до дверей, вона знову сміялась. А тоді сходили, ні, злітали вгору, перестрибуючи через круті східці. Ще вгору, аж до піддашшя, на третій поверх, до мого прихистку. Будинок звели, певно, років із сто тому, а горище надбудували трохи згодом, уже за нинішніх часів, тому воно дещо вибивалось із архітекторського задуму.

Причинивши двері до квартирки, я полегшено зітхнув, наче нам вдалось урятуватися від війська почвар. Вітер гепав у шибки, пориваючись видерти їх із коренем та розбурхати тихий спокій кімнати. На вулиці порожні пластикові пляшки розчісували асфальт.

Я обернувся до Лілі. Вона стояла зовсім поряд та позирала в самісіньку душу.

Ступив до неї, тремтячи від жаги та трохи від страху. Вона примружила повіки.

І я втратив себе, спиваючи гіркоту солодких вуст, звільняючи її від шелестких тканин, що одна за одною спадали долі.

Темрява кипіла на наших розжарених тілах. Лілі здіймалася зібганою хвилею, відповідаючи на кожен дотик вигином, видихом, стогоном.

Може, була такою з усіма? Я на мить спинився, увіп’явшись поглядом в янголине обличчя.

— Франсуа… — прошепотіла та зціпила руки в мене за спиною.

І я забув про цілісінький світ, окрім неї одної.

— Я заберу тебе звідси, чуєш? Якнайшвидше, — пестив її підборіддя біля брами публічного будинку наступного вечора. Пані Арабеску невдоволено кахикала неподалік.

— Ні, Франсуа, не забереш.

— Ти мені не віриш? — труснув її плечі.

— Вірю. Але це неможливо.

Лілі зболено засміялась, чи, радше, схлипнула.

— Усе можливо. Геть усе. Я…

— Ваш час вичерпано, — їдке лящання старої курви прорізало барабанні перетинки.

— Ще хвилинку… — промимрив я.

— Ще хвилинка і викличу охорону. А вас, хлопче, більше на поріг не пущу, — напосіла хазяйка.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 27. Приємного читання.