Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Кричу. Гамселю кулаками, та скло — непробивне. Розтрощую кісточки пальців до крові, молочу ліктями, тоді колінами. Лілі дерев’яніє. Міцно зціплює зуби, стуляє повіки. Огидний гість торкається застібки на довгій сукні.

Мушу її захистити. Але прозора стіна на диво тривка, її не пробити, не знести руками, ногами, кінцівками. Лише ціною власного життя.

Я розганяюся, виставляючи вперед голову. Обтяжена думками та примарами, вона заледеніла, зашерхла, перетворилася на сталеву зброю. Біжу до скляних воріт, щоби влупитися в них металевим черепом. Це єдиний шанс потрапити по той бік, звільнити Лілы.

Удар, ляскіт, тріскотіння кісток. Темрява.

Я прокинувся від болю, що купчився десь коло чола та повільно розтікався донизу, до кінчиків нігтів. Щонічне жахіття повторилося знову.

Якби тільки міг скасувати її кляте покарання! І чи можливо це взагалі? Я навіть не тямив, у чому провина Лілі, через що мусить пробувати в моторошному ув’язненні. Та доки шукав відповіді на ці питання, єдиним виходом залишалось приносити дебелій господарці борделю якнайбільше монет та папірців, щоби постійно відкуповувати дівчину…

Тож із нашої останньої зустрічі ядуча гадка полонила мозок — гроші, більше грошей… Я мусив стати найкращим клоуном, особливо відзначеним Великою Матір’ю. Адже хто як не вона може відмінити спокуту? Або бодай пожалувати достатньо коштів для викупу.

Окрім цих думок, наді мною повсякчас гостролезою гільйотиною висів страх. Раптом хтось рознюхає про картину Ісаака? Що як знайдеться інша провина? Я нестиму тягар покари, ізольований, позбавлений усього, може, навіть життя. Хто тоді потурбується про Лілі?

Деколи я міркував, чи має вона батьків та друзів, чи навідуються ті до неї…

Мої мама й тато померли досить давно. Батько зненацька щез якоїсь зимної ночі. Можливо, не дійшов додому або ж, схоплений солдатами, досі гниє за слизькими тюремними мурами разом із сифілітиками та пророками.

Мати, утім, вважала, що він покинув сім’ю, уподобавши молодшу та привабливішу жінку. Вона катувалася кілька років, а тоді знічев’я вкоротила собі віку, вдавившись батьковим ременем.

Я ж намагався стерти ті події з пам’яті вже півтори тисячі днів. Але марно.

А Лілі? Чи заходять до неї рідні? Чи, може, візити заборонені? Невідомо.

Я працював уже три доби в цілковитій знемозі. Ранками писав тексти для номерів, днями репетирував їх під суворим наглядом режисера, вечорами зривав лавину овацій на Арені.

Опісля вистави змивав грим та квапився за два квартали, на будівництво. Інквізиція зводила новий виховально-торгівельний центр, і робота не припинялась жодної миті. Тож я гарував у нічну зміну, тягаючи важкі каменюки, розмішуючи цемент, розвантажуючи сонцемобілі. Потім ледь живий від знесилення волікся додому (на щастя, шлях займав не більше двадцяти хвилин), падав на ліжко, інколи навіть не роздягаючись, та поринав у непробудний сон на чотири години. А на світанні все починалося спочатку.

Ще за кілька днів я нарешті отримав жадану відплату. Невелика купка купюр та гірка монет — досить, щоби забрати Лілі на цілу ніч.

Нісся, летів до знайомого будинку, схованого в хащах чагарників. Майже не зупиняючись на порозі, тицьнув у руки сторопілої пані Арабеску підготовлений мішечок, вимагаючи якнайшвидшої зустрічі з коханою.

Сині смутні очі та променистий усміх на блідому обличчі Лілі стали моєю нагородою. Протягом цього тижня вона ще більше схудла, плечі трохи схилилися під невидимим тягарем.

Ми сиділи в моїй квартирці неподалік від цирку, з тремтінням поглядаючи на безжальний годинник, здригаючись від цокоту стрілок. І тоді вона заговорила. Слова струмували, гатили, наче злива, що день у день розсікає небесну блакить над містом N.

Лілі казала, що скучила, чекала, а тоді раптом знітилась і дістала з кишені якийсь зіжмаканий клаптик паперу. Із дешевого жовтуватого полотна позирали очі, мої очі. Вона намалювала мене.