Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Дякую, хлопці. За чудове видовище, за все. Ми, мабуть, підемо, бо хтозна-скільки ще чекати того розкладу та директора.

Друзі з розумінням закивали. Ілько гигикнув та тицьнув Вавула в коліно, мовляв: «Подивись-но на цю парочку!»

— Це Вона? Та, про кого ти казав? — змовницьки зашепотів у моє вухо Джиммі. — Ну та, у кого ти…

Отже, я все-таки бовкнув йому про свої почуття до омріяної панни якогось пропитого четверга.

— Так, — відрубав я та потягнув Лілі геть, побоюючись, що вона почує.

Друг хитро примружився та примирливо підняв руки:

— Усе! Мовчу!

Місто вітало нас надвечір’ям та жаром. Уперше не хотілося нічого питати, лише йти поруч, блукати небаченими досі завулками.

У якийсь момент я обгорнув рукою стан Ділі, і дівчина притулилася до мене, поклала голову на плече. Скільки разів глядів на неї — щоразу була новою, геть інакшою.

Ми затоплювали очі в призахідне сонце та крокували навмання далі й далі лабіринтами міста, занурюючись глибше в прірву чуттів.

Я не відав голоду чи спраги, не знав утоми.

Обабіч дороги пихкав від спеки огрядний монах та щось верещав. Каптур майже затуляв лице:

— Тридцять срібних монет за послуги професійного Вартового! Лише тридцять монет — і він стежитиме за вашим обранцем цілодобово!

Ці слова, і ряса, і каптур, і сама постать здались незвично знайомими і чомусь небезпечними. Я заквапився вперед.

Коли навкруги загусли сіро-фіолетові сутінки, зненацька усвідомив, що ми з Лілі вже кілька годин сидимо на лавці біля мого будинку та дивимось одне одному в очі.

Небо зойкнуло пташиним криком, щось загриміло та вибухнуло. Велетенська крапля, розміром із місто, із землю, вжалила щоку. Синя безодня судомилася та миготіла блисками від незнаної напруги. Насувалася злива.

Я зметнувся на ноги та, гукнувши: «Швидше!», ухопив долоню Лілі. Ми бігли до дверей, вона знову сміялась. А тоді сходили, ні, злітали вгору, перестрибуючи через круті східці. Ще вгору, аж до піддашшя, на третій поверх, до мого прихистку. Будинок звели, певно, років із сто тому, а горище надбудували трохи згодом, уже за нинішніх часів, тому воно дещо вибивалось із архітекторського задуму.

Причинивши двері до квартирки, я полегшено зітхнув, наче нам вдалось урятуватися від війська почвар. Вітер гепав у шибки, пориваючись видерти їх із коренем та розбурхати тихий спокій кімнати. На вулиці порожні пластикові пляшки розчісували асфальт.

Я обернувся до Лілі. Вона стояла зовсім поряд та позирала в самісіньку душу.

Ступив до неї, тремтячи від жаги та трохи від страху. Вона примружила повіки.