Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Браво! Браво! — рокотіли захоплені покрики.

— Ну все, малий. Давай злазь, — прохрипів Вавула. Він геть розчервонівся, піт цівками стікав по чолу, застеляючи очі.

— Слухаюсь та підкоряюся! — Ілько знову вклонився та стрибнув донизу.

Конструкція акробатів розпалась, і всі згодом ступили на землю.

— Хух! Оце спека! — прокоментував Юр.

Юрба зірвалась оплесками.

— Клоунів! — вигукнув хтось, і згодом уже кілька десятків глядачів наполегливо скандували:

— Клоунів! Клоунів!

Я розгублено зирнув на Джиммі.

— Давай, друже! Настав наш зоряний час, — підморгнув той.

Іншим разом я б, може, послав усіх під три чорти, але поряд Лілі запитально гляділа на мене.

Ми з Джимом вийшли вперед та розпочали один з найпровокативніших номерів, де він грав роль якогось дурисвіта, а я… Я зображав Велику Матір.

Перші жарти захлинулися в уривчастому гоготанні. Однак я бачив лише Лілі. Кутики пурпурових губ поповзли вгору, і раптом дзвінкий розливчастий сміх випорснув із її грудей, шугнув до сонця, розчинився десь попід хмарами. Він нагадував істерику, століттями стримувану силу, що нарешті виборсалася назовні та мчала навпростець, ламаючи кордони, стіни. Панна реготала й реготала, і те щасливе буйство зводило мене з розуму, виїдало серце й нутрощі, осмалювало жаром. Я жадав підступити до неї та цілувати, цілувати, спивати цілющий напій із вуст.

Переді мною стояла справжня, жива Лілі, не її мертвотна копія, котру стрів, мабуть, мільйони років тому.

Волів захистити цю милу дівчинку від чіпких пазурів пані Арабеску, від катів, що доправили її в самісіньке пекло, від кари Великого Інквізитора. Урешті, від цілого світу. Тієї миті я заприсягся будь-що врятувати її з дев’ятого кола.

Коли ми закінчили ламати комедію та розкланялися перед вдячним глядацтвом, я наблизився до дівчини. І вона сама, в біса, сама, взяла мене за руку.

Дотик шпарких пальців, і великий білий спалах пройняв наскрізь. Я відчував дивну слабкість, ще трохи — й рана почне кровоточити, а багрова пляма розпливеться по штанині.

Кортіло схопити її в обійми та майнути геть, за обрій, подалі від розцвіченого шатра, від остогидлих пик товаришів.

Нас обступили глядачі, вимагаючи автографи, щось питаючи. Уперше це не приносило жодного задоволення.

Перекрикуючи людське гудіння, я урочисто звернувся до циркачів: