Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Коли надворі вже сіріло, сяк-так забувся тривожним сном. Увижалося, що стою посеред Арени, прикутий до ганебного стовпа, а насуплений кат розкладає довкола мене дрова.

— Винен! — виголошує Великий Інквізитор, струшуючи якимось малюнком. Відстань велика, тому зображення не розрізнити.

Я опиняюся посеред жовто-зеленого моря. Озираюсь, виглядаю щось чи когось, але забачити ту омріяну річ — не сила.

Хтось торкається моєї щоки теплими пальцями. Шлях завершено. Більше жодних блукань та поневірянь. Бо…

Я прокинувся в незвично хорошому настрої, хоч тіло щеміло в декількох місцях, а поранена нога затерпла та не згиналась.

Позіхаючи, поплентався до коридору, аби перевірити, чи Лілі досі спить, чи вже пробудилась. Із ванної кімнати лунав плескіт води та солодкоголосе муркотіння. Нишком посміхнувся та поквапився назад до кухні.

Після скромного сніданку (те саме печиво та кава) я промовив:

— Що хочеш сьогодні робити?

Вона здійняла брови, ніби не розуміючи. Ну, звісно!

— Якщо ти не проти, ходімо трохи прогуляємось. Мені треба навідатися до цирку. Маю з’ясувати розклад репетицій та найближчих вистав.

Надворі лютувала спека. Велетенське канаркове сонце нещадно палило та смажило перехожих, воліючи обернути набридлі створіння на обвуглені згарки. Видавалося, що нині не квітень, а початок червня.

— Ти колись була в цирку? — проказав я, відчуваючи потребу понівечити нестерпну тишу.

Лілі ввіп'ялась у мене поглядом так, ніби питання звучало щонайменше недоречно та щонайбільше — просто непристойно.

— Вибач, — зніяковів я, невідомо чому.

Зрештою вона ж не завжди відбувала покуту в публічному будинку! Теж колись мала дитинство і всі такі штуки, як школа, морозиво, гойдалки та цирк.

Увесь подальший шлях я німував.

Поміж двох будинків вогніло зелено-червоними барвами знайоме шатро. Коло входу скупчилися циркачі: тут і Джим, і акробат Юр, і дресирувальник Санчо та ще з десяток інших.

— Скільки можна нас мордувати попід дверима! — здалеку почув я досадливе погримування Джиммі.

— Не кричи, — засичав у відповідь Санчо. — Макітра й так розколюється!

— А не треба було святкувати всю ніч жаданий Час Заохочення, — заіржав клоун, на прізвисько Красунчик. Синювата родима пляма прикрашала добру половину його обличчя, причому деколи вона більшала, а деколи меншала, залежно від настрою господаря.