Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— То справи не стосується, — відрізала жінка. — На скільки Ви хочете орендувати її?

Як? Орендувати? Хіба це приладдя чи меблі?

— Добирайте вислови, — я підвищив голос.

Пані Арабеску від несподіванки аж присіла, лупаючи очима.

— Вибачте, — за мить знехотя процідила вона. — Скільки триватиме ваша… гм… зустріч?

Я поклав на стіл мішок із грошима.

— Порахуйте і скажіть, на який термін я можу розраховувати.

Радісний вишкір перекосив густо нафарбоване обличчя, перетворивши його на театральну маску. Клоуни теж деколи надягали такі, щоб зіграти відповідну роль.

Спритні м’ясисті пальці задзеленчали монетами, зашурхотіли купюрами, розгладжуючи кожну, а погляд тим часом прискіпливо досліджував серійний номер та якість паперу, аби, боронь Боже, не трапилось підробки. Після того, як операція була виконана двічі, пані Арабеску аж розчервонілася від утіхи.

— Ну що ж, юначе, можете забрати маленьку спокусницю на дві доби. І щоб без запізнень!

Певно, товстуха мене дурить, бо на ту суму, що отримала, сім’я з трьох осіб могла б непогано жити цілий місяць.

Однак я не мав часу на розмірковування, тому хутко схопився та випалив:

— Чого чекаємо?

У коридорі мене стріли очі — крижані, наче синій лід. Дві доби? Що ж, це не так уже й мало, коли ти готовий сплатити життям за кількахвилинне побачення.

Усю дорогу Лілі мовчала. Мовчала вона й коли дісталися моєї оселі, мовчала, коли готував чай та вишкрібав із полиць залишки ще цілком годящого печива та цукерок. Тиша гнобила та гарчала у вухах звіром. За годину моє терпіння розсіялось:

— Ти ж не німа! Скажи щось, чорт забирай, ну скажи хоча б слово! — я підскочив до дівчини та струснув за плечі.

Нічна гостя кілька митей безгучно спозирала мене, а тоді затулила долонями обличчя. Я сторопів. Господи, який дурень! І чому вона так реагує? Що робили з цим худеньким тільцем за кам’яними стінами будинку пані Арабеску?

— Вибач мені. Чуєш, ну вибач… — загомонів я, збираючи докупи безглузді рвучкі фрази. — Просто… просто прагну більше дізнатися про тебе. Бодай щось…

— Навіщо? — прохрипіла Лілі, не відриваючи долонь.

Нарешті! Нарешті озвалася!