Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Час настав.

Місто жаріло вогнями, осліплювало різнобарв ям рекламних вивісок та плакатів. Я насилу віднайшов потрібний будинок, невиразно пам'ятаючи лише вулицю та навколишні чагарники. Гілля, що новорічної ночі випиналося чорними кістками, нині вкрилось зеленим листям та нагадувало молоденьких зміїв, що звивалися в тлустий клубок.

Щойно подзвонив у двері, вони вітально розчахнулись. Надвір ступила дебела пані Арабеску з масною посмішкою на вустах:

— Добрий вечір! Чого бажаєте?

— Я… е… ну цей… — зам’явся я, охоплений хвилюванням.

Хазяйка запитально здійняла нафарбовані брови.

— Хочу… тобто прийшов за однією дівчиною, — нарешті витиснув із себе я.

Пухке напудрене обличчя набуло догідливого виразу.

— То не стійте на порозі! Заходьте, заходьте! Ким саме цікавитесь? У нас найкращі панночки в цілому світі, — торохтіла вона. — Не рівня тим вуличним потіпахам, котрих останнім часом страх скільки розплодилося. Яких жінок полюбляєте? Чорнявих, білявих, а може, Вам до смаку руденькі?

— Дякую, — перервав я натхненний монолог. — Хочу зустрітися з конкретною дівчиною.

— Так би й сказали одразу! — трохи ображено зітхнула господиня. — Повідомте, як її звати, і перейдемо до справи. Гроші, звісно, наперед!

— Річ у тім, що мені невідоме її ім’я.

— Тобто?

— Я бачив її єдиного разу, в новорічну ніч…

— А, то Ви з тих… митців, — останнє слово Арабеску виплюнула ледь не з презирством та досадливо наставилась на мене. — Сподіваюся, Ви маєте гроші, юначе?

— Авжеж! — я витяг мішечок зі своїми заощадженнями та потрусив у неї перед очима.

— Тоді чудово! — знову пожвавилася товстуха. — Але, якщо Ви не знаєте її імені, опишіть хоча б прикмети.

— Вона неймовірно гарна. Волошкові очі, темне коротке волосся.

— Що ж, я зараз покличу всіх, хто міг би підійти під цей опис…

— Чекайте! — я спам’ятав найважливішу деталь. — Вона завжди мовчить.