Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Пані Арабеску замислилась, а тоді ще більш підозріло зиркнула на мене.

— Гадаю, Вам потрібна Лілі… — пробурмотіла вона та вказала на стілець біля стіни. — Влаштовуйтеся зручніше та заждіть кілька хвилин.

Хазяйка зникла за дверима в залу. Звідти лунали регіт та дівочі верески.

Я опустився на краєчок стільця. Серце калатало та сіпалось у грудях, ніби чекало на стрибок із хмарочоса. Неподалік пульсував годинник, та, скільки не вишукував його очима, побачити не зміг. Може, то не дзиґар, а розбурхана кров потріскує у висках, наче навіжені стрілки?

Зненацька спина змокла від дивного відчуття, ніби з-за причинених дверей за мною хтось стежить. Пригледівся до світлої щілини та помітив, як промайнула прудка тінь. Вартовий?

Я підвівся та з відчуженим виглядом закрокував просторим передпокоєм, нишком поглипуючи вбік вітальні. Відчуття чужої присутності не полишало. Втупився в підлогу, зображаючи глибоку задуманість, та пошкандибав до ворожих дверей. Наблизившись упритул, рвучко смикнув їх та стикнувся носом до носа з пані Арабеску.

— Що, любчику, не стерпіли та вирушили на пошуки своєї кралі? — примружилася вона.

Я вражено закліпав. Не схоже, щоби господиня весь цей час простояла неподалік, слідкуючи за моїми рухами. Тим більше…

Зненацька за огрядною приземкуватою постаттю помітив Її… І… і весь світ миттю припинив існувати. Були лише волошкові очі, лінія шиї, котру щоночі пестив уві сні, червоні вуста. Чорне коротке волосся, що минулого разу нагадувало перуку, трохи відросло та кучерявилося вниз до підборіддя.

Навколо чарівної панни стелився туман, поглинаючи і передпокій, і хазяйку, і хмільний регіт звідкись із глибин будинку.

Думки загрузли в солодкій трясовині, ніби затьмарені чаклунським варивом горбаня Шмідта.

— Юначе! Гей, чуєте мене?! — у свідомість увірвалося пронизливе повискування Арабеску.

Я струснув головою:

— Вибачте.

— Це та дівчина?

— Так. Це Вона, — прошепотів я.

— Тоді ходімо до кабінету. А ти зачекай тут, — кинула вона до Лілі.

Лі-лі. Я смакував кожен звук її імені, доки пані морочилась із зв’язкою ключів.

— Ну, давайте по суті, — нахмурилася хазяйка, коли ми нарешті ввійшли. — Ця дівчина — дуже дорога, бо ж має рідкісну красу та дар.

— Дар? — зацікавився я.