Я насторожено втупився в Джиммі. Може, він уже виказав мене Інквізитору? І солдати лише чекають слушної нагоди, аби спіймати клоуна Франсуа та потягти до в’язниці? А тоді на Арену…
— Що? — знову заметушився хлопець. — Щось не так? Дивишся якось підозріливо…
Його хвилювання здавалося цілком щирим. Ні, ні, то моя хвора свідомість вигадує всілякі нісенітниці. Певно, знову гарячка.
— Ні, нічого. Ти можеш мені зробити одну послугу? — мовив я. І продовжив про себе: «Он там у кутку, за книжковою шафою…» Ні, краще мовчати! Що як за дверима причаївся Вартовий?
— Звісно, будь-що, — знизав плечима Джиммі.
— А… гм… байдуже… — я зобразив відсторонене обличчя. — Краще трохи посплю.
Спробував повернутися до стіни, але м'язи не спромоглись навіть на таке крихітне зусилля. Тому довелося просто замружити повіки та слухати, як дощ нахльостує дах дрімотними краплями. Дванадцяте березня. Уже скоро.
Глава 5
Березень — Квітень 2534 року
Ще за десять днів я почав потроху вставати та пересуватись кімнатою. Нога нила та терпла, однак на те не зважав. Коли докладав надмірних зусиль, рана відкривалася та кривавила. Намагався приховати це від Джиммі, але той мав, на диво, пильне око. Знову помітивши бурі плями на пов’язці, друг лаявся, набундючувався, як індик, та кілька годин зі мною не розмовляв.
Але я знов і знову зціплював зуби та щодня тренувався ходити, перемагаючи біль, часом втрачаючи свідомість.
Утім, якоїсь миті загоєння пішло шкереберть. Я відчутно кульгав.
Жорстокий розпач вигризав нутро. Чи любитиме каліку публіка? Скоріше реготатиме, як над горбанем Шмідтом. Чи любитимуть каліку друзі? Коли він не зможе приєднатися до них у барі після вистави, щоб пропустити веселу чарочку. Чи любитиме каліку Вона?
Уночі, коли гримке хропіння Джиммі котилося кімнатою, відбиваючись від стін, я роздумував, як нині живе моя зваба. Чи багато чоловіків навідує Її? Чи говорить із кимось, чи так само мовчить? Чи обійми інших пробуджують байдужу холодну панну?
Дідько, ці помисли роздирали мозок ущент, і я щосили стискав скроні. Тоді рахував до десяти, глибоко вдихав та урочисто виголошував Джимовим голосом: «Вона звичайна повія. Годі мріяти». Але надурити себе не вдавалося. Я знав, щойно настане День X., пошкандибаю, ба! навіть попластую, якщо не сила буде йти, до публічного будинку, прихопивши всі зібрані кошти, та викуплю Її. Чи хоча б заберу на кілька днів… Бо хтозна-скільки монет вимагатиме стара курва Арабеску.
Але найскладніше почнеться далі. Адже купляти тіло за гроші не бажаю.
Я хочу Її живу.
Сталося! Жадана мить, тремтіння кінцівок у передчутті. Ми, мешканці гетто, виструнчилися біля решітчастої брами, чекаючи, доки солдат із татуюванням на щоці, певно, головний, подасть знак. Тоді важкі ворота розчахнуться і пропустять крізь себе бурхливий потік шаленців. Бо ж ми таки перетворилися на шаленців за ці довгі шість місяців.
Але командир тягнув час. Із задніх рядів підіймалось обурення, накочувалося високою хвилею, погрожувало перетворитися на цунамі.
Джиммі нетерпляче підскакував поряд, позаду лунало невдоволене сичання. Голова паморочилась чи то від очікування, чи, може, рана знову кровоточила, глянув долі, на литку, штанина наче чиста — жодної бурої плями. Отже, усе добре.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга III. Коли в місті N. дощить“ на сторінці 17. Приємного читання.