Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Ми прилаштувались у хвіст колони та повагом сунули до виходу. Дивно, як Джиммі стримувався, адже ним, певно, володіло те саме почуття, що й усіма іншими. Я би теж щодуху гайнув на волю, якби зумів.

За спиною в торбі причаївся небезпечний тубус художника Ісаака. Я всміхнувся краєчком губ. Нарешті здихаюся цієї згубної штуки. Головне, щоб нині нікому з солдатів не припекло провести обшук.

Накинув оком на кількох парубків у формі. Ті старанно відвертались, удаючи, що дійство коло брами їх не стосується. Добре, дуже добре.

Ми проминули залізні ґратчасті двері, та я вдихнув на повні груди. Запах свободи.

— Друже, не образишся, якщо я тебе залишу? Мене дехто чекає… — Джиммі виглядав трохи винним.

— Ні, зовсім ні. Тим більше, що на мене також чекають, — додав я трохи тихіше.

Якби це було так!

Повільно пошкутильгав вулицею. Ввижалось, що всі перехожі витріщаються мене.

Оксамитний аромат розпечених буханців втрапляв у саме нутро. У дзеркальних офісних вікнах майоріло і зблискувало химерною латкою велетенське канаркове сонце.

Я ласував соковитим круасаном у маленькому кафе на вулиці К., запиваючи п’янкою чорною кавою.

Коли нудився в гетто, уявляв, що місто святкуватиме Час Заохочення, час Великої Матері. Розмаїті прапорці та гірлянди прикрашатимуть будинки, а прибиральники вмиватимуть площі джерельною водою. Містяни ж сяятимуть променистими посмішками…

Але зась! На узбіччях від учора залишилися невеличкі купки сміття, столики в кав’ярні почасти вкривала пилюка, а офіціанти та відвідувачі щось кволо бурмотіли під ніс, такі ж розіслані та насуплені, як і щодень. Ніхто не помітив, що сьогодні життя змінилося на краще. Утішались, певно, лише одним: у п’ятницю не треба нікуди теліпатися.

Але свято яріло в мене всередині. І місто химерно бовваніло барвами. І люди сміялися та раділи. І жіночі спідниці принадно погойдувались од вітру. І я всотував дивовижний запах. Запах Свободи.

Завітавши до своєї невеликої квартирки неподалік від циркових приміщень, я витяг зі сховку всі зекономлені гроші. Не багато, як з'ясувалося. Хоч би вистачило на викуп, а далі… Далі знайду кошти.

Розсупонивши застібку на заплічній торбі, споглядав тубус кілька хвилин. Варто було б залишити його тут, удома. Наприклад, під ліжком або за зливним бачком у туалеті — головне, якнайдалі від стороннього ока. Я озирнув єдину кімнату, пошкандибав на кухню, а тоді до ванної. Та не виявив жодного місця, щоб приховати фатальний малюнок. Вижбурнути ж його геть дорогою до пані Арабеску побоювався. Що як за мною стежать?

Після тривалих сумнівів та метушні все ж запхав металевий циліндр під ванну, сподіваючись, що тут його ніхто не шукатиме.

Натиснув зелену кнопку біля дзеркала. Гарячі чисті струмені вперше за півроку торкнулися моєї шкіри. Бо ж ізолятор балував лише зимною іржавою водою з кислуватим присмаком.

Увесь жах минулих місяців стікав до каналізації та змішувався там із чужими жахіттями, страхами та болем. Навіть кривий рубець від кулі більше не турбував.

Я обрав найкраще та найчистіше вбрання — джинси, майже зовсім нові, та чорний светр. Хотілося їй сподобатись, хоча чомусь підозрював, що синьоокій панні начхати на одяг.

Годинник прогудів сім разів. Я визирнув у вікно. Велетенське сонце нестерпно буяло пурпуровим, окидаючи втомленим поглядом знавіснілі провулки, майдани, вежі, упокорений люд.