Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Власний голос настирливо гатив у барабанні перетинки і видавалось, що за мить вони луснуть, розірвуться, не витримавши ворожого натиску.

— Нарешті отямився! — прорізав тишу й сутінь голос Джиммі. — Ми за тебе хвилювались. Тобі було дуже кепсько, а ліків — майже жодних. Утім, Шмідт витяг із литки кляту кулю. Твоє щастя, що кістку не зачепило!

Я мовчки спостерігав, як друг метушився, дзвенів якимись пляшечками, банками, посудом. Було тепло й затишно.

Згадалось дитинство. Я тоді на диво полюбляв хворіти. Лежиш собі в м’якому ліжку, про тебе піклуються…. Їси скільки завгодно солодощів та прогулюєш ненависну школу.

— Ти марив цілісінький тиждень! Побоювались, що зовсім скапустишся. А чого вартувала домовленість із двома наглядачами… Ми влаштували тим поганцям справжнє циркове видовище. Аби тебе не змушували пертися прийдешньої п’ятниці на площу А., звісно!

Джиммі докірливо хитав головою. Я спробував видушити бодай слово, але натомість закашлявся.

— Коротше так, старий. Сьогодні — дванадцяте березня. До п’ятнадцятого квітня мусиш видужати, бо так і знай, у День X. я тебе звідси не потягну. Підеш на своїх двох. Тому давай пий, — він тицьнув мені під носа чашку з золотавою рідиною, що диміла запашною парою.

Обережно ковтнув. Курячий бульйон! І де Джимові вдалося роздобути курку?!

Я зробив іще кілька ковтків і ледь чутно прохрипів:

— Дякую.

— Що, смачно? — вип’ятив груди друг, певно пишаючись своїми кулінарними здібностями. — Пий давай!

Духмяний бульйон ошпарював горло, і разом із ним у кров вливалося цілюще життя.

Зненацька я спам’ятав про Ганса, черниць, про старого художника та небезпечний тубус. Треба підвестися, перевірити чи він досі на місці! Напружився, силкуючись устати, але здерев’янілі м’язи не слухались, а гострий біль раптово розсік литку. Я застогнав.

— Ти що з глузду з’їхав? — очі Джиммі ошелешено розширились. — Я тут йому замість няньки слугую, а він кудись рветься! Лежи, рано тобі ще бігати! Нога не погоїлася до ладу!

Я спробував опанувати власне тіло ще раз, але, зрозумівши, що зусилля марні, вирішив дослухатися до поради друга. Може, він згодиться перевірити сховок із тубусом?

Зненацька стрімкий спомин сплив у свідомості: «Інквізиція шукатиме нового Вартового». А що як…?

Я насторожено втупився в Джиммі. Може, він уже виказав мене Інквізитору? І солдати лише чекають слушної нагоди, аби спіймати клоуна Франсуа та потягти до в’язниці? А тоді на Арену…

— Що? — знову заметушився хлопець. — Щось не так? Дивишся якось підозріливо…

Його хвилювання здавалося цілком щирим. Ні, ні, то моя хвора свідомість вигадує всілякі нісенітниці. Певно, знову гарячка.

— Ні, нічого. Ти можеш мені зробити одну послугу? — мовив я. І продовжив про себе: «Он там у кутку, за книжковою шафою…» Ні, краще мовчати! Що як за дверима причаївся Вартовий?