Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

— Горіти тобі в пеклі, пане Інквізиторе! Ти вже проклятий Богом! — і вистрілив, але поцілив у якогось підлабузника, що сидів трохи нижче.

На нашій трибуні зчинилася тиснява. Ганса скручували, як дешеву ганчір'яну ляльку.

— Дитинко! — зойкнула Єлизавета, і беручкий стогін зірвався над головами.

— Рішайте її хутко! А цього — стратити!

Я, Джиммі, художник Жук, акробат Юр, актор Огнян — геть усі митці, ніби за командою, голіруч кинулись на наглядачів. Раптом ногу обпік шпаркий спалах — необережна куля.

— Очистити! Очистити Арену!

Сили полишали мене разом із рудою кров’ю, що цебеніла з пораненої литки. Втратив рівновагу та звалився долі поміж рядів. Поряд хтось тупотів, лунали нерозбірливі крики. Я летів у прірву сторч головою.

Останнє, що бачив, — тіло Єлизавети, котре сірим мішком бовталося в зашморгу, і Ганса, якого тягнули на розправу. Останнє, що відчував, — руки циркачів, що підхопили мене. Останнє, що чув, — тремтливий шепіт Джиммі:

— Ганс — мертвий. Розумієш, що це означає? Інквізиція шукатиме нового Вартового.

Вони надягають на мене сорочину навиворіт, і шви докучливо впиваються в шкіру. Марю.

Поряд хтось походжає, шурхотить папером, стільцями, реченнями.

Пливу лазуровим морем. Виднокіл ряхтить біло-чорними плямами птахів. Вода висихає, варто лише відволіктися, і навколо сходить повитий кремовим серпанком день. Пустеля. Пити, пити… Пити.

Спрага вщухає.

У місті N. — зміїна навала. Слизькі лускаті почвари жеруть усе та всіх. Декотрі, замордувавши людину, приймають її подобу.

Обабіч дороги щось верещить монах. Його обличчя затулене каптуром.

— Тридцять срібних монет за послуги професійного Вартового! Лише тридцять монет!

Збираюся заплатити. Чернець підіймає голову — і зміїні очі впиваються в мене впритул.

Тікаю на край світу. За море. За пустелю. І раптом Вона — омріяна панна з синім поглядом.

— Франсуа, Франсуа… Милий мій дурнику!

— Я скучив за тобою… Чуєш, скучив, скучив, скучив…