Розділ «Книга III. Коли в місті N. дощить»

Сонцебус смикається й завмирає. Двері з шипінням від'їжджають убік, і дощ юшить гучніше. Усередину зазирає голений солдат із татуюванням на щоці:

— Ну що, орли, готові до розпусної нічки?

Знадвору чути прокльони зграйки бійців. Їхній обов’язок — чатувати коло публічного будинку до світання, щоби жоден із нас не втік. Мабуть, це найгірше, що може трапитися напередодні Нового року: замість того, щоб веселитись із родиною та друзями, нидіти тут під дощем, вартуючи «виродків», що на відміну від них непогано розважаються. Тому більшість солдатів пінилась та затято лаяла нас на всі заставки. Решта натомість уже налилася вина й ледь трималась на ногах.

Ми випорскуємо назовні, і крижаний дощ мільйонами жалких лез впивається в шкіру. Джиммі — поряд, він досадливо чмихає та відпльовує воду. Шлях перекритий на честь свята, тому йдемо пішки.

Пришвидшуємо кроки, солдати підганяють ззаду — і ми майже біжимо. Дощ ллється за комір, наповнює черевики. Що як вони розклеяться, і далі муситиму босоніж?

Джиммі чомусь сміється та гукає щось до інших. Я дивлюсь на хлопця з підозрою. Може, він збожеволів після трьох місяців самоти та важкої роботи в гетто? Ми — найкращі друзі, але часом зовсім не розуміємо один одного.

— Франсуа! — він кричить мені в саме вухо. — Годі вже хандрити!

— Відчепись, — сичу захекано.

— Слухай-но, що скажу. Ти в цирку, а відповідно й у гетто новачок. Повір мені, як досвідченому чоловікові, така нагода, як сьогодні, випаде ще нескоро. Ти просто здурієш до квітня. Тому відривайся по повній! Хтозна, може, це востаннє?

Я мовчу. «Досвідчений чоловік» став клоуном три роки тому, а вже дає поради. Деколи це дратує.

Щоби трохи відволіктись, розглядаю хмарочос попереду. Велетенський екран між десятим і тринадцятим поверхами осліплює.

— Хутчіше, орли! Уже дев’ята! Пані вас зачекалися, — рокоче ззаду гучномовець.

Екран ближчає й поволі вдається розібрати літери, слова, таблицю з двох добре знайомих стовпчиків. Вони там, нагорі, справді вважають, що нам необхідно нагадувати?!

Замружуюсь, а слова ряхтять перед очима. Я затямив їх раніше за знаки й цифри, всотав із щонайпершим вдихом та утвердив у свідомості з голодним плачем. Вони вимальовувалися в мізках після кожної дитячої витівки та бешкету, перед кожним важливим рішенням, я пам'ятав їх щомиті.

Пряма риска розрубала навпіл екран. Ліворуч пломенів заголовок: «Провина», праворуч ярів напис — «Покарання». А далі — десять пунктів, незмінних від початку віків:

Провина — Покарання

1. Облудні розмови, брехня, лихослів'я, наклеп — відрізання язика.

2. Бійка та тілесні ушкодження — привселюдне шмагання батогами чи палицями.

3. Крадіжка — уперше: відтинання великого й указівного пальців, удруге — відтинання руки, утретє — страта на шибениці.

4. Культ тіла (у жінок) — покарання проституцією.