Розділ «Книга І. Десята каста»

— Сукня — синя!

Знехтувані ствердно захитали головами. Ну звісно ж, Охоронці, що вартують біля Східної брами одразу впізнають члена вищої касти. А що як синьоформені отримали наказ сповістити Центральний штаб, якщо помітять підозрілу чорноволосу дівчину в темно-синьому та з ланцюжком Ученого (який вони точно-точно перевірять, бо члени каст попід воротами в гетто не вештаються)? Або ще гірше. Розпорядження без зайвих розмов підстре… Ні-ні, це слово навіть важко вимовити. Крім того, кожен з бійців уже, мабуть, бачив мою фотографію…

— І що тепер робити? — я розвела руками.

— Тобі треба перевдягтися, — суворо вимовив Яків та заходився копирсатись у своїй пошарпаній сумці. — Переконаний, усім Охоронцям уже відомо, як ти виглядаєш. Але, можливо, білий одяг трохи зіб’є з пантелику, і вони не розглядатимуть обличчя. Зазвичай вартові не звертають на нас особливої уваги, аби вчасно повернулись. А коли вже запізнишся, накладеш головою. Та таких випадків уже давно не було. Треба бути справжнісіньким дурисвітом, щоб пхатися на вірну загибель після дев’ятої.

— Глузуєш з мене? Де я тобі біле шмаття візьму? — набурмосилась я.

— Та ні, не глузую, — Яків хитро підморгнув. — Я зазвичай маю з собою запасну футболку. Ніколи не знаєш, де доведеться ночувати. Вона на мене завелика, а тобі, якщо пощастить, зійде за сукню. Ось! — він радісно витяг якусь білу ганчірку та жваво потрусив перед моїм носом.

— Це, звісно, не твоє чудове вбрання, — оскалився Франц. — Може, тобі не до смаку, та вибирати нема з чого.

— Усе мені до смаку, — відгризнулася я та, вихопивши з руки Якова дрантя, гримнула: — Ану відверніться!

Хлопці слухняно повернулися спинами. Згнітивши серце, я хутко розстібнула улюблену синю сукню.

— Може, тобі допомогти? — загоготів Яків.

— Не заважай їй, — процідив Франц та штовхнув друга ліктем у бік.

— Я ж пожартував! — образився той.

Тим часом я начепила простору футболку, що пахла пральним порошком та майже сягала колін.

— Готово!

— Ось, одягни зверху, бо змерзнеш, — Франц простягнув мені свій светр. — Тут і каптур є. Насунеш на лоба, гадаю, ніхто не придивлятиметься.

У грудях миттю потеплішало.

— Дякую, — посміхнулася я.

— А що з черевиками робити? — резонно запитав Яків.

— Сподіватимемося, що не помітять. Не босою ж їй ходити. Ліко, сховай ланцюжок із відзнакою Вчених під одяг, а краще — зніми взагалі. Знехтувані таких не носять.

Схопившись, я швидко вчинила за його порадою і додала: