Розділ «Книга І. Десята каста»

...Ми простували вперед без перепочинку вже більше за годину. Огидна рідина хлюпала під ногами. Новенькі атласові черевички та панчохи змокли вщент та були безнадійно зіпсуті. А їх же тато подарував місяць тому на двадцять перший день народження.

Тато… Мені миттєво забракло повітря. Вологе полотно затінило погляд. Зупинившись, я обперлася плечем об кам’яну вогку стіну, що пахла сирістю та пліснявою. У носі засвербіло, ніби перед чханням. Ноги підкосились, і, мабуть, упала б, якби не підхопили чиїсь жилаві руки. Я занурилася в невагомість.

Перед очима спливали барвисті плями. Плескіт води, миготіння ламп угорі, сумирне гойдання від кроків чорнявого, що ніс мене, змучену. Кортіло щось мовити, випручатися з його обіймів, зробити кілька кроків. Та несила. Я знову пірнула в чорний безмір.

Опритомніла від жахливого смороду. Гойдання припинилося, світло було рівне і набагато ясніше, ніж у каналізаційних тунелях. Лежала на плоскій металевій поверхні. Яків тримав коло мого носа пляшечку, у якій поблискувала олія з різким запахом.

— Прибери це нарешті, — мляво огризнулась я, відсуваючи його руку подалі від обличчя.

— Агов, Франце! Спляча красуня прокинулась! — гукнув Яків до чорнявого друга.

— Добре, — зосереджено відповів той.

Я заозиралась. Навколо громадилися стіни з каменю, що де-не-де кришився та спадав сіруватим пилом. Ліворуч — колії та таблички з назвами станцій. А піді мною — холодна лавка. Це ж закинута станція метро!

Після винайдення швидкомобілів метрополітен більше не міг конкурувати з наземним транспортом, даючи максимум 100 км/год. Для велетенських просторів Мегаполіса це надто повільно, адже знадобилося б півдоби, щоби дістатися з одного його кінця до іншого. Натомість на швидкомобілі чи швидкобусі — це всього лише кілька годин. Я ніколи не користалася метро, однак багато разів бачила, як воно виглядає на картинках та в історичних відеохроніках.

Франц міряв кроками станцію туди — назад, наче впольований хижак:

— Ми надто віддалилися від гетто, Якове. Перепочили, і годі — уже о пів на шосту. Треба поквапитись. Тим більше, що дівчина заслаба — сама не дійде. Вона хоч і не важка, та з ношею ми — не ходаки.

Я, ніби пташеня, що мимоволі розідрало шкарлупу-броню, зненацька опинилася в реальному світі. Невидима завіса, що ніби приховувала сьогоднішні події, поволі розчинялася, оголюючи жахну істину. Цей клятий день позбавив мене касти, майбутнього і… Любого незграбного тата, що натягав різні шкарпетки, кумедно поправляв окуляри, заплітав мені коси, читав казки на ніч та створював геніальні винаходи.

Тунель поволі втрачав чіткі обриси — з очей пирснули сльози.

— Я нікуди не піду! — скрикнула, підскочивши на ноги. Франц та Яків здивовано втупилися в мене. — Треба назад, додому. Збагнути «Чому»! Звернутися до Законників, до Ради Старійшин, нехай до самого Альфи, щоб покарати винних!

— Збагнути чому що? — не витримав Яків.

— Охоронці вбили… — істеричний клубок завмер у горлі, наче корок, перекривши витік слів.

— Кого? — Франц подолав відстань між нами одним кроком та торкнувся мого плеча. — Кого?

— Мого батька, — випалила я.

— І ти хочеш звернутися до Ради Старійшин, аби покарати винних у його загибелі? — витріщився Яків.

— Так.