Розділ «Книга І. Десята каста»

— А взуття я поряд із гетто скину, подалі від гріха.

— Гаразд, а тепер годі теревенити. У нас обмаль часу, — відрубав Франц.

Через півгодини ми дісталися залізної драбини, що вела нагору до люка — виходу з каналізації. Огидний запах уже ніби приліпився до мене, і найбільше чого зараз жадала — стати під гарячими струменями душу та терти своє тіло духмяним милом, змиваючи сморід, бруд, сльози, важкі думи.

Ми вилізли назовні на задньому дворі якогось будинку з велетенськими вікнами на півстіни. У квартирах метушилися люди. На Мегаполіс повагом спускалися фіолетові травневі сутінки. Де-не-де підсліпувато блимали та спалахували ліхтарі. Грайливий вітерець пестив моє волосся, бавився з пилюкою та прослизав у найдрібніші шпарини.

Згодом будинки скінчились та звідусіль витнулися скособочені складські приміщення, гаражі, закинуті, напівзруйновані споруди, котрими давно ніхто не послуговувався. Я ніколи не була у віддалених районах, поряд із гетто, тому занедбаний краєвид справляв гнітюче враження. Здавалося, ніби за наступним поворотом на тебе чатують привиди або бодай кілька злодюжок. Я мимоволі зіщулилась.

Гаражів та складів поменшало. Попереду, за пустельною ділянкою, що простягалася кроків на п’ятдесят уперед, ніби з-під землі виріс високий мур. Франц знову зиркнув на годинник.

— Хух! За чверть дев’ята. Встигли, — зітхнув він полегшено. — Головне, щоби тепер до твоїх капців не причепилися, — глянув на мене, зверхньо посміхаючись.

— Це не капці взагалі-то, а парадні черевички. До того ж, я вже їх знімаю, — сказала я мляво, скидаючи взуття та ступаючи у самих панчохах на асфальт. Сил сперечатися не було. Тим більше, хоч у цих двох вигнанців — напрочуд бридка вдача, особливо в чорнявого, я відчувала безмірну вдячність. Вони ж про мене турбуються. Добре, хоч панчохи не сині, а прозорі. Знехтуванки такі, мабуть, теж носять.

Ми підступили до міцної залізної брами — Східних воріт. Я очікувала побачити силу-силенну Знехтуваних, що стоять у черзі, аби потрапити додому. Однак навколо не було ні душі.

— Невже спізнилися?!

— Це навряд, — Яків хитнув головою. — У Франца надточний годинник.

— Але ж окрім нас тут нікого немає! — не вгавала я. — Усі, мабуть, уже повернулись.

— Хто всі? — здивувався Франц.

— Ну ваші… — мені не хотілося промовляти це слово, однак: — Ваші — Знехтувані.

— Ти маєш на увазі повернулися до гетто? — уточнив Яків.

— Звісно, — я не могла збагнути, чому таке звичайне питання викликає подив.

— Знехтувані не так часто зоставляють його територію, — сяйнув темними очима Франц. — Нам і тут добре. Маємо все необхідне.

— Не збагну…

— Ліко, Знехтувані зазвичай ходять у Мегаполіс просто пошукати пригод на свою голову, — зареготався Яків. — Адже ми можемо лише швендяти вулицями, скажімо, у маркети чи будь-які інші будівлі заходити заборонено.

— Чи ти гадаєш, що всі жити не можуть без твого Мегаполіса? — у голосі Франца звучали сталеві нотки.