Розділ «Книга І. Десята каста»

Він би, певно, сказав щось іще, та ми вже наблизились до Охоронців, що виструнчилися коло муру.

Я боязко здійняла очі на дужих чоловіків із блакитними знаками «ікс» на грудях. Десь із-під сонячного сплетіння піднімалася нудота. Тіло затрусилось як осиковий лист. Забаглось утекти, майнути за обрій, та не можна. Я повільно та виважено рухалася крізь браму. Насунувши каптур на лоба, втупивши погляд у землю, краєм ока помічала, як позаду лишається спочатку один Охоронець, потім другий, третій. Ось зараз хтось із них спинить мене, пізнає, і нам трьом кінець на місці.

Однак нічого не відбулося. У цілковитій мовчанці ми проминули ворота та опинились усередині.

Якби потрапила на цю закриту територію раніше, природна цікавість узяла б своє, та я б одразу засипала своїх провідників безліччю питань. Зараз сил ставало лише на те, щоби переставляти ноги та вглядатись у ґрунт, аби вберегти себе від падіння.

— Збір комуни щойно завершився, — мовив Яків до Франца. — Навідаймося до наших, щоб голова познайомився з Лікою.

— Маєш рацію. Так буде найкраще, — відповів чорнявець.

— Ви матимете проблеми через мене, — промимрила я.

— Облиш. Ядзінський — славний чолов’яга. Він відшукає тобі помешкання, — повчально проговорив Франц. — І не бійся, ніхто тебе не викаже. Знехтувані не допомагатимуть кастам, тим більше Охоронцям.

Дерев’яна одноповерхова будівля, де відбувалися збори комуни (чорт його зна, що це таке), ззовні скидалася на велику комору.

— Нам сюди, — тихо пробубонів Франц та ледь відчутно підштовхнув мене в спину.

Я благально блимнула очима на нього, та Знехтуваний удав, що не розуміє. Слизький страх повз холодною гадюкою по хребту. Долоні воложились. Зараз я побачу звіряче кубло. І нехай ці двоє інші, утім багато чула про їхнє плем’я. Мене обплюють як представницю касти вищої категорії, а тоді з потрухом здадуть Охоронцям. Ясно як білий день.

Однак обирати не доводилося. Я глибоко вдихнула та переступила поріг.

На підлозі на білосніжних підстилках сиділи десятки людей. Хтось вечеряв, хтось злагідно шепотівся чи різався в карти. Якась парочка захоплено цілувалася. Тут не було паскудства та звірств, якими Вчених лякали змалку. Люди як люди. Десята каста.

— Не тіш себе надією, — гмикнув Яків, помітивши моє майже щасливе зачудування. — Не всі Знехтувані такі сумирні. Наша комуна — найбільш передова, — він гордо вип'ятив груди.

— Що таке комуна? — спитала я.

— Ну це ніби група, — хлопець підніс брови. — Гетто поділяється на тисячу комун, себто груп. Кожна має свого голову. Людей тут багацько, а так легше нас усіх організовувати.

— Агов, Франце! — пролунав десь праворуч голос високої дівулі. Її оливкова шкіра напрочуд гармонувала з молочним убранням та мідним довгим волоссям. «Чому вона кличе Франца?» — шаснуло в голові та я з подивом зауважила ледь відчутний заштрик ревнощів.

— Ну?! — відгукнувся Франц знехотя.

— Хто це коло вас? — дівуля наблизилася та змірила мене презирливим поглядом. — Де ти відкопав цю худорляву? Тут навіть помацати нема за що.

Я відчула, як щоки багровіють, утім промовчала, не бажаючи привертати зайвої уваги.