Розділ «Книга І. Десята каста»

— Мабуть, війна…

Перед очима помчали криваві припливи, про які оповідала бабуся Агата, а потім приверзлася страта й мідне волосся, змокле в багряній калюжі. Ні, ні, ні! — я трухнула головою та видихнула:

— Я цього не хотіла. Сподівалася лишень, що мегаполісці замисляться, спробують якось покращити своє становище…

— Гадаєш, члени каст ще не розучилися мислити? Вони покращують, як уміють, Ліко.

— Отже, буде війна, — промимрила я. — Проти Обраних?

— Цього я не знаю. Може, проти всіх водночас…

— А ми? Ми — Знехтувані?

«Ми — Знехтувані» лунало тепер так приязно і просто. Так відбувається, коли приймаєш нарешті новий дім.

— Припускаю, що Знехтувані не втручатимуться, — задумано мовив Франц, хмурячи брови. — Касти власноруч відмежувались від нас. Прагнучи захиститись, урятуватися, вони звели високі, непробивні стіни, міцні брами. Але натомість порятували нас від себе. Мур боронитиме Знехтуваних якийсь час…

— А опісля? — мені мріялося сидіти ось так усе життя, прикипівши до Францевого плеча, наче малюк ставлячи питання, на які давно знала відповідь.

— Опісля… Хтозна? Усі ми під Богом ходимо, — він стиха засміявся.

«Каже зовсім, як Агата», — шаснуло в думках.

— Знаєш, а нам передрікали якусь важнющу місію, — посміхнулась я.

— Передрікали? Хто? — чорнявець здивовано кліпнув.

— Одна жінка, з тутешніх… Вірогідно, вона бачила майбутнє. Тільки її вже нема серед живих. Здається, ми справді здійснили цю саму місію.

— Гадаєш? — бісенята у Францевих очах змовницьки підморгнули. — Я не був би таким певним. Можливо, вона ще попереду!