Розділ «Книга І. Десята каста»

Мить — і двоє Охоронців позаду здорованя синхронно гепнулися долі від несподіваних ударів. Лисий озирнувсь. Та один з моїх рятівників — чорнявий — скористався коротким зволіканням і ногою вибив у синьоформеного пістолет. Той скрививсь од болю, але потягся вниз до берця, певно, за запасною зброєю. Утім хлопець заходився гамселити лисого. Той незграбно відмахувався від ударів.

На допомогу товаришеві прийшов мій другий спаситель. Удвох їм вдалося подужати велетня. Той захитався й упав, хапаючись за живіт.

Я заціпеніла, ніби пришпилена до асфальту. Мозок командував: навтіки! Та не могла поворухнути жодним м'язом.

— Якове, поглянь в арку! Ще з десяток поганців! — гукнув чорнявий, трохи вищий та, здається, міцніший за друга.

— Треба вшиватися, — пробурчав у відповідь той, що звався Яковом.

Чорнявець підскочив до мене:

— Чого стала як укопана? Нас зараз перестріляють! — він схопив мою руку та потягнув кудись. — Мерщій!

Мовчки поквапилася за ним. Чорні мухи мерехтіли перед очима. Я ніби перетнула межу, досі небачену, незбагненну, за якою витримка сходить нанівець. Чорнява потилиця, будинки, арка, увесь світ кружляли в строкатому калейдоскопі. Вольовим зусиллям змусила себе сконцентруватись. Із сусідньої вулиці линув оглушливий вражий тупіт.

— Тікати нікуди, — хрипко видушила я.

— Сюди! — Яків присів біля каналізаційного люка, підчепив металеву накривку кишеньковим ножем та стрибнув донизу. Я підступила до діри та насторожено вдивилась у темряву. З-під землі Яків метушливо жестикулював, пропонуючи негайно слідувати за ним, адже часу обмаль і за мить нам усім переріжуть горлянки.

— Ну ж бо, сміливіше, — прошепотів інший хлопець і стиснув мою розжарену від бігу долоню.

Ми спустилися в люк.

— Фу! Що це за бридота?! — хлюснувшись у смердючу рідину аж до щиколоток, я не могла втриматися від зауваги. Зморщила ніс.

Яків захихотів, чорнявець натомість мовчки стенув плечима. Звісно, вони ж Знехтувані. Їм не звикати.

Мене врятували Знехтувані. Від Охоронців, касти вищої категорії, що мала б захищати, а не ліквідувати Вчених. Знехтувані, котрих мене з дитинства вчили зневажати, навіть ненавидіти як зрадників системи, порушників спокою та порядку. Видавалося, світ очманів та перекинувся догори дриґом.

— Взагалі-то, ми в каналізації. Ти очікувала на аромат дорогих парфумів? — роздратовано мовив чорнявий та відпустив мою долоню.

Я змовчала. Завдяки яким чарам ці двоє опинилися поряд та стали на мій захист? Чудово пам’ятала, як чинили зі Знехтуваним, що переступав закон. Бо ж напад на Охоронців, безумовно, страшний злочин. Таких людей страчували на місці, без суду.

Знехтувані ризикували життям заради мене, незнайомої Вченої. Хіба це можливо? Нам малювали їх як дикунів, майже тварин, що нидіють за високим муром, наче стадо, потурають ницим інстинктам.

Маленьких громадян Мегаполіса напучували переходити на протилежний бік вулиці, якщо назустріч прямував Знехтуваний, показуючи у такий спосіб зневагу до зрадника та вигнанця. Ми мусили чимдуж уникати спілкування з ними та вступати в діалог лише за крайньої потреби. З огляду на це, очевидно, що Знехтувані просто не могли почувати до каст особливу ніжність та приязнь. І зненацька двоє навіжених у білому стали на мій захист. Чому? Вирішили, що я «своя», бо на мене полюють Охоронці? Але ж це нісенітниця. Я — Учена аж до самих кісток.

Оглянула уважніше своїх рятівників. Той, кого звали Яковом, — міцний парубок трохи вищий середнього зросту, з брунатним неслухняним волоссям. Другий — чорнявий, як уже відзначила раніше, іще вищий за першого (а мене, взагалі, мабуть, на цілу голову), плечистий та дужий. Смолисте волосся, очі чорні та прохолодні, тонкий профіль та горда постава. Хлопець аж ніяк не скидався на виродка Знехтуваного, радше — на аристократа Обраного. Невже вигнанець? Гм… Із касти в такому віці (вони щонайбільше на кілька років старші за мене) виключають рідко. Тому найвірогідніше, що ці двоє вже народилися поміж Знехтуваних. Тим більше, що сьогодні нових вигнанців майже немає. Виросло та постаріло кілька поколінь із того часу, коли громадяни Мегаполіса об’єднались у касти, через те нині кожен ледь не з пелюшок тямив, наскільки важливим є дотримання закону та збереження системи. Ті ж, хто народжувався за муром, там і лишались на все життя. Касти не приймали дітлахів у білому, бо в їхніх судинах вирувала дурна кров недолюдків та відступників.